ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ

Интернет-газета

МОВНА СИТУАЦІЯ В ЗАПОРІЖЖІ. «Мій висновок: плюють у Запоріжжі і на закон, і на саму мову – до того ж із високого крісла плюють».

Posted by operkor на 9 февраля, 2011

Январь 1995 года. В Запорожье проходит собрание писателей Запорожья. С докладом «Про мовну ситуацію в Запоріжжі» выступает председатель совета Запорожской организации Союза писателей Украины Петро Ребро.  Публикуем фрагмент этого выступления «про мовне питання», которое спустя 16 лет (а «Закон про мови» в Украине действует уже 21 год) по-прежнему на языке, по-прежнему  «ризиковане і навіть небезпечне»

 З виступу  Петра Ребра

 

Не секрет, що дехто вважає питання, винесене сьогодні на обговорення, ризикованним і навіть вибухонебезпечним. Але не будемо страхополохами. По-перше, так склалося (і не зв ини українців), що питання про мову воістину доленосне для нашого народу. Згадаймо: Т. Шевченко мріяв на сторожі коло наших людей поставити слово, а чим же ми захистимо наш народ, якщо помре це слово?

 По-друге, це питання нас хвилює, воно нам болить. І не лише нам, літераторам. У письменницькій організації, на письмових столах наших літераторів зібралися сотні листів од робітників, учителів, інженерів, колгоспників, студентів, митців, пенсіонерів, офіцерів запасу, які журяться, гніваються, обурюються, просять, благають, вимагають: «Зглянтеся на наші скривджені національні почуття».

 Більшість цих листів, звичайно, від українців. Але, що знаменно, тут є десятки листів від росфян, не отруєних шовінізмом – вони нам співчувають, підтримують нас, пропонують шляхи, як виправити становище.

 Як відомо, чималий опір національному відрожденню чиниться під виглядом «захисту» так званого «русскоязычного населения». Так от парадокс у тому, що в нас є листи від татар, білорусів, вірменів, євреїв, болгар, німців, карелів (чим не «русскоязычное население»?), які гаряче заступаються за українську мову.

 По-третє, ми не повинні забувати про священний, синівський обов’язок українського інтелігента – захищати духовність своєї нації.

 По-четверте, V пленум ради Спілки письменників України, який відбувся  у листопаді, зобов’язав нас провести збори з цим порядком денним.

 По-п’яте, у Запоріжжі мляво виконується «Закон про мови», якому, до речі, нещодавно виповнилося рівно п’ять років.

По-шосте,є загроза, що цей процес національного відрождення в Запоріжжі й зовсім загальмується, особливо у зв’язку з незрозумілою позицією Президента України, який то твердить, що державною мовою в Укаїні може бути лише українська, то оприлюднює намір надати статус офійійної російській мові, що неминуче призведе до занепаду української мови та культури, до загострення міжетнічних взаємин, а може, й – чого доброго – до розколу держави.

 То як же не обговорювати такого болючого питання? Інша справа, що хотілося б не впадати в мітинговість (на це вистачає мастаків  і без нас), незайматися пошуками «ворогів», не захоплюватися роздавання «нарядів» тій чи іншій службі. Бажано було б спрямувати пафос нашої розмови в конструктивне русло, зокрема – визначити своэ мысце в цій ситуації, продумати стратегію и тактику письменницької діяльності в нинішніх умовах.

 Але не будьмо й самоїдами. Адже це факт, що жодна з творчих спілок області (а їх у нас уже дев’ять, якщо враховувати фотомайстрів і дизайнерів) не зробила стільки для того, щоб вогник українскої мови на Запоріжжі не погас, скільки робить письменницька громада.

 Думаю, що можемо пишатися тим, шо в нашій письменницькій організації завжди жив дух українофільства, вона не «вихрестилась», як деякі, не обернула таланти супроти України (хоча в умовах суціль зросійщенного Запоріжжя служіння українській ідеї николи не віщувало добра).

 Нині нашим недругам, українофобам, дуже б хотілося виставити нас перед людьми національно обмеженими, «бандерівцями», але на фоні наших багаторічних контактів з письменниками колишніх республік Союзу (якщо нині ці контакти послаблені, то аж няк не з вини літераторів), це звучить прямо-таки сміховинно. 

 Вже не кажу про те, що саме в нашій письменницькій організації знайшли підтримку, елементарне людське тепло нацменшини Запоріжжя – практично тут були створені майже всі національно-культурні товариства області. Не випадково всі ці товариства підтримали поривання України до волі і закликали своїх одноплемінників проголосувати на Референдумі за незалежність нашої держави.

 І сьогодні, не дивлячись на нелегке матеріальне становище, наші літератори не опустили рук: їхні голоси чути в пресі, на радіо й телебаченні. На їхноьму рахунку – сотні уроків рідної мови й літератури, проведених у навчальних закладах області, курси української мови для дорослих, постійний контакт з учителями, які походять перепідготовку в інституті вдосконалення вчителів.

 Як ніколи, Запоріжжя має свої україномовні видання – часописи «Хортиця», «Веселий курінь» та інші. Гріх було б у зв’язку з цим не висловити подяки письменникам Г. Лютому, А. Рекубрацькому, М. Ласкову, О. Шостаку, М. Гомону, В. Чубенко, Т. Нещерет, О. Абліцову; нашим колегам, хоч і не члнам Спілки М. Білокопитову, О. Михайлюті, А. Помазан, С. Рев’якіну, В. Сироватко, К. Сушку; нашим друзям з інших творчих організацій – народній артистці Т. Мирошниченко, художнику Г. Мацегорі, співаку і композитору А. Сердюку, радіожурналісту В. Федині, професору ЗДУ В. Чабаненку та іншим. Фактично саме ці люди здійснюють у нашому місті і краї національно-просвітницьку місію.

 Що ж до власне «Просвіти», то, на жаль, надії, які покладалися на неї,  як на «розум, честь і совість», поки що не справдилися. Загальними зусиллями  треба піднімати статус і престиж цієї організації, завойовувати їй авторитет, аде не крикливими акціями, а конкретними, корисними справами.

 Координатором у цих питаннях (а може, ініціатором, натхненником) маєбути обласна Комісія з виконання Закону про мови, яка колись була і дещо зробила доброго, але потім була реорганізована в Комісію з національного відродження, яку, здається, нові функціонери геть  «забули». Ми домогаємося відновлення роботи цієї Комісії під егідою обласної Ради народних депутатів з наданням їй контролюючих функцій (зрозуміло, в межах закону). Якщо ж державні структури на це не підуть, ми будемо змушені створити незалежну, громадську Комісію з виконанням Закону про мови, від чого легше чиновникам, звичайно, не буде.

 Яка мовна ситуація в Запоріжжі – вам відомо не гірше за мене. У нас, безперечно, кращі справи, ніж, наприклад, у Луганську, Донецьку чи Миколаєві (про Крим вже й не кажу).  Але це мала втіха, бо і в нас є сили, які б хотіли позмагатися з тими ж луганцями у справі «вимивання» державної мови.

 Перші паростки національного відродження у нас, звичайно, є. Маємо на увазі перші школи з українською мовою викладання, дитсадки, класи, зокрема, — Національну гімназію №25, Січовий колегіум, Україньский колегіум №96, а також педагогічне училище №1, яке здійснює велику роботу на ниві українського ваідродження.

 Повернуто законний статус обласному українському театру. Все помітніші національні риси на обличчі обласного центру – маємо на увазі вивіски, оголошення, рекламу тощо. В цьому  — певна заслуга керіників області та міста, які не байдужі до національних почуттів українців (а їх – про це треба щоразу згадувати – у нас більшість).

 Проте «відкат» у цьому питанні – навіч. На деяких сесіях обласної Ради державну мову можна почути хіба що з уст її голови. Не краща картина спостерігається на сесіях міських та районних Рад. Та що Ради! Ось нещодавно відбувся благодійний концерт  «Зірки Запоріжжя» — дітям, відзначено 90-річний ювілей обласної біблиотеки імені О. Горького. Чудові, людяні заходи, але чому вони велись не державною мовою?

 Враження таке, що вже дехто поховав Закон про мови, радий, що, як висловлюються деякі чиновники, «ситуация изменилась».  У з’язку з цим ми підняли з архіву постанову обласної Ради народних депутатів – Програму розвитку українскої мови та інших національних мов у Запорізькій області на період до 2000 року. В ній 55 пунктів, з яких виконано лише кілька. А минуло ж п’ять років!

 Мимоволі згадуються рядки з листа, надісланого шашим земляком Романом Володимировичем Гулеватенком  з міста Запоріжжя: «Для можновладців «Закон про мови» — як знахідка. «Чого галасуєте? Закон же є!». Закон же є, та біда в тому, що офіційні, посадові особи його саботують. Звідси мій висновок: плюють у Запоріжжі і на закон, і на саму мову – до того ж із високого крісла плюють».

 Майже в унісон Р. Гулеватенку звучать рядки з листа іншого  нашого поважного земляка, ветерана Вітчизняної війни, кавалера ордена  Слави Юрія Миколайовича Петрова з міста Запоріжжя: «Коль скоро украинский язык оказался униженным  (а это так!) у себя на Родине, дадим ему приоритетность и возродим общими усилиями. Для этого и надо всего лишь выполнять Закон о языках. Но, конечно, выполнять его должны все граждане, и в первую очередь – «отцы» города и области».

Вместо КОММЕНТАРИЯ.

Ничего в «мовном питанні»  в Запорожье не изменилось.  По-прежнему плюют…

Подготовил Егор Савинко, для «Хроник». На фото «Хроник»: Петро Ребро на праздновании   Дня  Запорожья.

  

 

Постоянный адрес:  «ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ» https://operkor.wordpress.com.

 

Один ответ to “МОВНА СИТУАЦІЯ В ЗАПОРІЖЖІ. «Мій висновок: плюють у Запоріжжі і на закон, і на саму мову – до того ж із високого крісла плюють».”

  1. Я согласен с автором, что оба языка в Украине — это русский язык и украинский язык должны иметь равный статус. Потому что возвышение одного языка унижает другой язык. Поэтому русский и украинский языки должны быть равноправны, а также оба иметь статус Государственных языков для многоязычного Государства Киевской Руси под названием «УКРАИНА»! — В этом её величие!

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: