ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ

Интернет-газета

Чому Україна залишиться без інвестицій. Економічний аналіз

Posted by operkor на Февраль 24, 2011

 Український виробничий капітал сформувався в основному за 70 років утопічного соціалізму і частково за період перед жовтневою революцією, а також внаслідок німецької техніки і обладнання після другої світової війни. Його технічний стан не модернізувався протягом десятиліть.

Спрага економічного підйому для мільйонів пригнічених українців може бути задоволена виключно через модернізацію усього виробничого капіталу, що станеться лише завдяки потужним та високоефективним інвестиціям у засоби праці. На відміну від інших малорозвинутих країн ми маємо непогану систему підготовки та здібну другу складову виробництва — людей праці.

Проте без сучасного технологічного озброєння ці здібності людей залишаються непотрібними: праця є непродуктивною, а більшість завзятих до роботи шукає і здобуває її за межами рідного краю. Більш безглузде національне господарство важко уявити. Чому ж так довго Україна залишається без необхідних високотехнологічних інвестицій та з ярмом заіржавілого капіталу на шиї, що не дає нам піднятися і випростатися? Може, ми приречені і такою запрограмована наша доля: бідність і відсталість назавжди. Для відповіді треба зробити невеликий екскурс.

Сучасний світовий капіталізм має певні здібності і надає спільнотам можливості долати економічні кризи і занепади власними силами і засобами. Це відбувалось і відбувається у різних країнах і Європи, і Америки, і Азії. В усіх випадках вихід з економічних криз пролягає через структурно-виробниче оновлення діючого суспільного капіталу. Особливо ж вражаючим є досвід Японії та Китаю — світових лідерів, які у різні часи після довготривалого панування у них антиринкових режимів змогли вивести свої економіки з повної середньовічної темряви.

Для того, щоб запрацював механізм оновлення суспільного капіталу, Японії та Китаю довелося спочатку замінити командно-ієрархічні моделі економічного обороту на приватно-ринкові, вільні і конкурентні.

Використовуючи нові можливості, уряди цих країн послідовно здійснювали накопичувальну макроекономічну політику і стимулювали ріст капітальних інвестицій. Приватний сектор, конкуренція, ресурсне забезпечення сприяли виводу застарілих підприємств і самооновленню діючого капіталу.

Незважаючи на повну депресію, у якій перебували економіки цих країн (40-50-ті роки минулого століття — Японія, 60-70-ті — Китай), у надрах їх ринкових систем створювалися альтернативні для діючого господарства технології, виробництва, галузі, темпи росту яких були десятикратно вищими за звичайні виміри. Сюди направлялися всі нові та вивільнені із старих виробництв ресурси.

Таким чином їх господарські системи оновлювалися і реструктуризувалися. І ці східні дива сталися буквально на наших очах. Випереджаючий ріст їх економік відбувався (щодо Японії) чи відбуватиметься (у Китаї) так довго, як іншим країнам світу потрібно буде часу для переходу більшості галузей на такі ж новітні рейки.

Треба нагадати, що у залежності від глибини криз і ступеню застарілості суспільного капіталу виділяють коротко-, середньо- і довгострокові кризові цикли. У кожному з них діють свої механізми структурного оновлення. Для подолання короткострокових деформацій необхідне оновлення структури поточно-обігового капіталу (відповідно до нової кон’юнктури поточного попиту).

Середньострокові викривлення структури капіталу долаються перерозподілом виробничих потужностей між галузями у відповідності до нових пропорцій суспільного попиту (внаслідок зниження матеріальних витрат на різних стадіях виробництва і появи нових споживчих цінностей, що змінюють структуру попиту). Довгострокові деформації капіталу полягають у повній невідповідності його структурного розподілу і технологічного стану сучасним (новітнім) науково-технологічним можливостям і потребам.

Подолання криз такого типу можливе лише шляхом переходу більшості галузей і виробництв на принципово нові базові технології. Для такого переходу попередньо мають відбутися фінансові перерозподіли капіталів на користь сектору новітніх технологій.

А передумовою дії відповідного фінансового механізму є запровадження ринково-конкурентної моделі розвитку на базі приватного бізнесу. Український виробничий капітал сформувався в основному за 70 років утопічного соціалізму і частково за період перед жовтневою революцією, а також внаслідок німецької техніки і обладнання після другої світової війни. Його технічний стан не модернізувався протягом десятиліть після запуску підприємств.

Зрозуміло, що він не може не бути застарілим, переобтяженим морально деградованими і непотрібними виробництвами, насиченим зношеними до аварійного стану фондами і покинутими спорудами та будівлями. Як бачимо, у депресії — цілі галузі і населені пункти (від сіл до міст). Але у депресії — й практично вся економіка. Наше національне господарство потрапило у довготривалу кризу і перебуває у ній надто тривалий період, вже більше 40 років. Не вибравшись із загального технологічного провалля, ми не можемо не потрапляти й у середньострокові диспропорції капіталу і короткотривалі кризи на товарних ринках.

Отже, завданнями для сьогоднішньої української економіки якраз і є заміна домінуючих рудиментних базових технологій індустріальної епохи на сучасні високотехнологічні, базовані на інформатизації, біотехнології і автоматизованих комплексах підприємства. Новітньому стану останніх мають відповідати також об’єкти інфраструктури, сервісу й управління.

Для відповідного структурного оновлення Україні потрібні насичені інвестиції в основний капітал, доступні для інвесторів сучасні технології і бізнес-проекти, а також побудова нових транспортних, комунікаційних, логістичних та інших допоміжних систем.Що ж відбувається у інвестиційному комплексі нашої економіки? Наскільки він відповідає задачам масштабного, широченного оновлення діючого виробництва? Якими можливостями він розпоряджається, і чи здатна Україна взагалі подолати це епохальне відставання і стати технологічно цивілізованою?

Інвестиційна засуха на українському полі

Всеохоплююча модернізація діючого капіталу неможлива без відповідних фінансових ресурсів. Їх обсяги обумовлюються продуктивністю існуючого виробництва і здатністю перерозподільчого фінансового механізму конвертувати доходи і прибутки суспільства у національні інвестиції.

В українських реаліях найбільше, на що спромоглася система продукування фінансових капіталовкладень, це 233 мільярдів гривень сукупних інвестицій (включаючи закордонні на нашій території) у 2008 році.

По відношенню до валового внутрішнього продукту (ВВП) держави це складало 24,6%. З настанням фінансової кризи обсяг капіталовкладень впав до 151,8 мільярдів гривень у 2009 році, або до 16,6% від ВВП.

У цьому році ситуація стала ще більш тривожною: очікується, що обсяг вкладень за рік зменшиться до 130 млрд. або 11,4% від ВВП. І це при тому, що за розмірами ВВП на душу населення Україна знаходиться на останньому місці у Європі. Тобто у нас найнижче виробництво валового продукту, але й відносно такого мізерного його обсягу інвестується лише трохи більше десятої його частини.

Порівняймо: у Європейському Союзі діє обов’язкова вимога до країн-членів інвестувати у капітал не менше 30% від національного ВВП. Враховуючи, що величина останнього в розрахунку на душу населення в середньому у 10 разів більша за український показник, виходить, що обсяги наших щорічних капіталовкладень на одного мешканця фактично у 30 разів менші, ніж у середньостатистичній європейській країні. І це по відношенню до економік, які не є такими безповоротно технологічно відсталими, як українська.

Ще одне порівняння: у Китаї — країні, яка за виробничо-технологічним рівнем ще 10-15 років назад була більше схожою на нашу, рівень щорічного інвестування — від 40 до 46% ВВП. Тому не такими вже й дивовижними є економічні успіхи цієї країни. Отже, можна сказати, що в Україні акумулюються нікчемні за обсягами фонди капіталовкладень. Чи достатні вони для потреб оновлення і модернізації?

Якщо співвіднести суми інвестицій та вартість діючого національного основного капіталу, то отримаємо: у 2008 році — це 6,0 %, у 2009 році — 3,9, у 2010 році можна очікувати лише 3,1%. Тобто за таких темпів інвестування для простої заміни діючих капітальних засобів усіх видів — без розширення та якісного покращення існуючої бази виробництва — потрібно буде від 20 до 30 років.

Цікаво, що київська адміністрація обіцяє мешканцям замінити зношені трубопроводи гарячої води (протягом жовтня у місті було 150 аварій у тепломережах) через 20 років. Якщо ж врахувати, що за цей час вартість нових видів обладнання, машин, передавальних пристроїв, будматеріалів, монтажних робіт подорожчає щонайменше у два — три рази, то повноцінна модернізація економіки за сьогоднішніх обсягів інвестування розтягнеться більше ніж на 50-60 років.

Це означає, що подібна квола модернізація не наблизить нас ні на крок до технічного рівня розвинутих західних країн, які зроблять за цей час декілька широких кроків власного прогресу. Ілюзія “наздогнати 20 найбільш розвинутих країн світу” за таких обставин стає для всіх очевидною, а самі такі заклики — пустодзвонними.

В цьому ж контексті глузуванням виглядають плани сьогоднішнього Кабміну, який на початку грудня 2010 року розглянув власну п’ятирічну програму покращення інвестиційної привабливості України, для реалізації якої, за підрахунками урядовців, потрібне залучення фінансового капіталу на 1 трильйон доларів. Звідки ж вони візьмуться?

Чому настільки жалюгідною є українська система формування суспільних інвестицій?

Зрозуміло, що їх величина перш за все залежить від прибутковості капіталу. Оскільки технологічна відсталість несумісна з випуском конкурентоспроможної продукції, підприємства не в змозі максимізувати свої доходи і прибутки.

Окрім того, діюча в Україні система мотивації комерційної діяльності не спонукає бізнес до росту її ефективності, дозволяючи більшу частину прибутків отримувати завдяки корупційним сприянням влади і паразитуванню на чужих доходах. За таких стимулів для бізнесменів витрати на хабарі важливіші за інвестиції.

Друга причина нестачі інвестиційних фондів — незацікавленість власників фінансових накопичень вкладати свої гроші в економіку. Найголовніше, що це стосується громадян, які отримують засоби існування через заробітну плату, індивідуальні прибутки, пенсії, гонорари тощо.

За статистикою, активні інвестиції населення не перевищують 1% усіх їх доходів. А доходи ці складають сьогодні близько 90% ВВП України. Згадаймо, що капіталізація індивідуальних прибутків можлива лише, по-перше, за фінансово-грошової стабільності в країні, коли вкладення капіталу не знецінюються внаслідок зростання цін і втрати вартості грошової одиниці. За інших обставин такі вкладення є невиправдано ризикованими з високою вірогідністю втрат вартості накопиченого майна.

По-друге, незацікавленість у інвестиціях обумовлена політико-правовими проблемами бізнесу, який продовжує діяти у ворожому чиновницько-міліцейському оточенні, при неможливості справедливого судочинства, адміністративних втручаннях у конкуренцію, договірні відносини, розподіл ресурсів та інше.

Третьою ключовою причиною низького інвестиційного потенціалу України є низька якість і неринковість інвестиційного механізму — механізму перерозподілу фінансового капіталу економіки.

Володимир ЛАНОВИЙ, http://www.epravda.com.ua/

Фото: foto.delfi.ua

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: