Хроники и Комментарии

Власть, расследования, сатира, фото

БУЛА ВІЙНА. Воєнні будні рядового Сергія Дідика

Posted by operkor на 10 сентября, 2013

 877677280Я довго вагався, чи записати те, що колись чув від Сергія Гордійовича Дідика (1913-2000), рідного дядька моєї дружини. Ветеран комбінату «Запоріжсталь», де він пропрацював крановиком у мартенівському цеху все життя, і ветеран Великої Вітчизняної війни, в якій воював на передовій з 1943 по 1945 рік.

      Коли ми з ним зустрічались на якихось родинних святах, то він, хильнувши оковитої, дозволяв собі щось розповісти із своїх фронтових історій. Страшні то були історії. Слухали його всі, хто там був, але я не впевнений, що, крім мене, хтось їх запише. Тому не хочеться, щоб все це пропало. Бо саме з такої мозаїки, з кожного камінця спогадів і складається об`ємна картина Великої Вітчизняної війни.

     Єдине зауваження, що я не можу назвати точно ні час подій, ні їхнє місце, бо і сам дядько Сергій не акцентував на це нашу увагу. Тільки уточнюю, що він воював у військах 4-го Українського фронту Маршала Радянського Союзу Ф.І. Толбухіна, який йшов півднем України.

      Дядько Сергій розповідав, що вони з братом Іваном сиділи в окопчику, і німецький снайпер вбив брата кулею у лоб. Дядько Сергій так розлютився, що вискочив до командирської землянки, де стояло кілька німецьких полонених, і всіх їх постріляв із свого автомата.

      Інша історія така. Коли вони звільнили якесь село і на його околиці влаштовували оборону, то прибіг якийсь хлопець і все радів:

      — Наші прийшли! Наші прийшли!

      Але на його біду нагодився командир роти:

      — Хто це тут бігає по бойових порядках? Що у вас за бардак! Негайно ужити заходи!

      — Які? – спробував заперечити командир взводу.

      — Самі знаєте які! – гаркнув на нього командир роти.

      І хлопця застрелили.

      Якось дядьку Сергію довелося чергувати біля землянки командира батальйону. Там проходила нарада з командирами рот. Один із присутніх пожалівся, що в його роті майже не залишилось солдатів.

      — Не хвилюйся, — сказав командир батальйону,  — ми цього сміття тобі підкинемо.

      Просуваючись десь уперед, їхній підрозділ вийшов на окоп, де сиділо п`ятеро німецьких солдат разом із офіцером. Здавалися у полон.

     

Спочатку хотіли їх вести за собою, а потім побачили, що вони їм будуть заважати. Тоді офіцера залишили, а солдатів постріляли.

     І останнє. Десь вже у Болгарії, а можливо в Угорщині, дядько Сергій разом із усіма натрапили на виноробний завод, а там у підвалах знайшли великі чани із вином.

      Понапивались так, що один солдат впав туди і втопився.

      — Ми його навіть не витягли, відштовхували убік і набирали у казанки та фляги вина і йшли далі пити. А він так і плавав там, — розповідав дядько Сергій.

      Оце і все, що він згадував. Дійсно, була війна.

Віталій ШЕВЧЕНКО

(Для «Украинских ведомостей»)

Фото: garage71.ru

 

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: