ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ

Интернет-газета

БУЛА ВІЙНА. Воєнні будні рядового Сергія Дідика

Posted by operkor на Сентябрь 10, 2013

 877677280Я довго вагався, чи записати те, що колись чув від Сергія Гордійовича Дідика (1913-2000), рідного дядька моєї дружини. Ветеран комбінату «Запоріжсталь», де він пропрацював крановиком у мартенівському цеху все життя, і ветеран Великої Вітчизняної війни, в якій воював на передовій з 1943 по 1945 рік.

      Коли ми з ним зустрічались на якихось родинних святах, то він, хильнувши оковитої, дозволяв собі щось розповісти із своїх фронтових історій. Страшні то були історії. Слухали його всі, хто там був, але я не впевнений, що, крім мене, хтось їх запише. Тому не хочеться, щоб все це пропало. Бо саме з такої мозаїки, з кожного камінця спогадів і складається об`ємна картина Великої Вітчизняної війни.

     Єдине зауваження, що я не можу назвати точно ні час подій, ні їхнє місце, бо і сам дядько Сергій не акцентував на це нашу увагу. Тільки уточнюю, що він воював у військах 4-го Українського фронту Маршала Радянського Союзу Ф.І. Толбухіна, який йшов півднем України.

      Дядько Сергій розповідав, що вони з братом Іваном сиділи в окопчику, і німецький снайпер вбив брата кулею у лоб. Дядько Сергій так розлютився, що вискочив до командирської землянки, де стояло кілька німецьких полонених, і всіх їх постріляв із свого автомата.

      Інша історія така. Коли вони звільнили якесь село і на його околиці влаштовували оборону, то прибіг якийсь хлопець і все радів:

      — Наші прийшли! Наші прийшли!

      Але на його біду нагодився командир роти:

      — Хто це тут бігає по бойових порядках? Що у вас за бардак! Негайно ужити заходи!

      — Які? – спробував заперечити командир взводу.

      — Самі знаєте які! – гаркнув на нього командир роти.

      І хлопця застрелили.

      Якось дядьку Сергію довелося чергувати біля землянки командира батальйону. Там проходила нарада з командирами рот. Один із присутніх пожалівся, що в його роті майже не залишилось солдатів.

      — Не хвилюйся, — сказав командир батальйону,  — ми цього сміття тобі підкинемо.

      Просуваючись десь уперед, їхній підрозділ вийшов на окоп, де сиділо п`ятеро німецьких солдат разом із офіцером. Здавалися у полон.

     

Спочатку хотіли їх вести за собою, а потім побачили, що вони їм будуть заважати. Тоді офіцера залишили, а солдатів постріляли.

     І останнє. Десь вже у Болгарії, а можливо в Угорщині, дядько Сергій разом із усіма натрапили на виноробний завод, а там у підвалах знайшли великі чани із вином.

      Понапивались так, що один солдат впав туди і втопився.

      — Ми його навіть не витягли, відштовхували убік і набирали у казанки та фляги вина і йшли далі пити. А він так і плавав там, — розповідав дядько Сергій.

      Оце і все, що він згадував. Дійсно, була війна.

Віталій ШЕВЧЕНКО

(Для «Украинских ведомостей»)

Фото: garage71.ru

 

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: