ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ

Интернет-газета

ЗАПОРОЖЦІ. Через Дніпро тут перекинулась казкова гребля Дніпробуду, а на величезній території розляглася «Запоріжсталь». (Остап Вишня)

Posted by operkor на 9 февраля, 2014

фото Олега ШЕМЧУКА. Февраль 2014 года

фото Олега ШЕМЧУКА. Февраль 2014 года

Виявляється, що Запорозької Січі на Запоріжжі вже нема. Перейменовано її на «Запорізьку сталь», що скорочено зветься «Запоріжсталь». «Запоріжсталь» — завод-велетень, гордість радянських п’ятирічок, або, як його ще називають, — перлина радянської металургії. Що ж воно таке, як на нього оком глянути?  По-перше, це велике місто. 

Нове Запоріжжя, де живуть запоріжбудівці та запоріжсталівці разом із своїми знаменитими сусідами – дніпробудівцями. Широкі, прямі вулиці вилискують асфальтом, кучерявляться чудовими бульварами й алеями пірамідальних сріблястих тополь, акацій, кленів та інших представників зелено кучерявої родини.

 Бігають вулицями автобуси, бігають легкові й вантажні авто, трамваї. Торгують магазини, кіоски, чайні… Сліпить вечорами електрикою кінотеатр. Вулиці гомінкі, повні народу, дітей і підлітків.

 Складається Нове Запоріжжя з кільканадцяти висілків, що горнуться до своїх улюбленців – «Запоріжсталі» та Дніпробуду. Селища окремі ніби міста – з’еднані між собою чудовими асфальтовими чи брукованими шляхамі.

 4Через Дніпро тут перекинулась казкова гребля Дніпробуду, а на величезній території розляглася «Запоріжсталь». Колись потужна й владна, вона давала Батьківщині чималу кількість чавуну.

 Тепер, трагічно похиливши свої голови, завалені іржавим брухтом, припорошені їдким порохом, лежать пошматовані конструкції славнозвісного мартенівського цеху… Красунь цех тепер являє з себе цілі гори розбитих, розтрощених металевих конструкцій, ковшів, труб, заліза, каменю, скла…

 І все це буде відновлено!  Силами ентузіастів — запоріжбудівців постала з руїн теплоелектроцентраль, гордо підвела голову відбудована домна №3 і ось-ось загуде своїми рольгангами та сталевими валками стан-слябінг.

 Ставляться рекорди продуктивності праці, пронизує будівництво гостра думка людської винахідливості, на очах виростають хитромудрі плетива із сталевих конструкцій, тисне тридцятьма й двома атмосферами котел на теплоелектроцентралі, легенько, ніби граючись, бігають якимись чудернацькими жуками вгору й униз «скіпи», примірюючись, як вони даватимуть руду й кокс у ненажерливу пащу домни №3, стукають молотки, скиглять терпуги, спалахують сліпучі вогні електрозварювання…

 Шумить, гримить, гуде «Запоріжбуд».

 Вулицями Нового Запоріжжя снує туди й сюди заклопотаний робочий народ. І тільки запорізький трамвай сунеться поволеньки, і вигляд у нього, як у того філософськи настроєного дядька: мовляв, земля собі крутиться, сонце світить, воли собі йдуть.

— А куди ж ви ото, дядьку, волами та ще й гарбою?

 — Та листа на пошту одвезти треба! Гєй!

 З приводу всього того, шо робиться тепер на землі запорізькій, закортіло нам взнати погляд славнозвісного кошового отамана Івана Сірка.

 — Ходімо, — кажу, — пане отаман, подивимось, яка тепера Січ Запорозька та які запорожці тепер суть!

 — Ходімо, ходімо, — охоче обізвався славнозвісний кошовий, закидаючи на вухо крутого вуса та підтикаючи під капелюха довгого оселедця. – Ходімо!

 Пішли.

3 Ну, показуй мені першу паланку, — промовив кошовий отаман. — Де  вона і яка вона?

  Перша, — кажу, — паланка, пане отаман, тепер прозивається  теплоелектроцентраль.

  Як? Як? – гостро поглянув на мене кошовий.

  Теплоелектроцентраль! ТЕЦ! – кажу.

  Тепло…центро… ні, не вимовлю! – махнув рукою отаман. – А що  вона робить?

  Тисне, — кажу, — на тридцять дві атмосфери.

  Кого тисне?

  Тисне, пару дає! Парою тисне!

  І більше нічого, тільке тисне? Що ж, ій більше робити нема чого, чі як? А хто керує?

  Воеводін, — кажу, — та Рогачев!

  Курінні?

  Ні, інженери!

  Перемінить негайно! Коли вже вона, ота централь, чи як там її, тисне, то хай знає, на кого тиснути треба. Хай на бусурмана тисне! А то – тисне, а на кого тисне, чому тисне – не знати! Чорт батька зна шо! Перемірить! – Похнюпився так кошовий отаман і сердито продмухав вуса.

  Ну, а ще де яка паланка?

  Друга паланка зветься тепер «домна №3»

Домаха?

Не Домаха, а домна, пане отаман!

  Жінки на Січі? До чого Січ славну довели?! Ганьба! Та ще й №3.  Виходить, значить, що не одна тут жінка, а цілих три?!

  Чотири!

  Аж чотири? І всі Домахи? Хто допустив? Хто тут за кошового тепер?

  Димшиць. Керівник тресту тепер зветься.

  А намет його де?

  А там, на території «Металургбуду».

  Побачити б нового кошового треба.

  Ні, пане отаман, він дуже зараз заклопотаний. ТЕЦ та домну №3 треба  в роботу пускати. Сю ніч тільки сорок хвилин спав! Не варт турбувати!

  Не спав, кажеш? Комары тнуть, мабуть? От оті гемонські комарі! Я як отаманував, так на чайці з кізяка вогнище розпалював – іх димом і одгонило. А то й задрімать не дадуть. Ти й новому кошовому при совітуй! Дуже мошва диму боїться!

  Та ні, не варт! От уже димить ТЕЦ, кучерявиться димом і домна №3, на сушку вже її поставили!

  Домаху сушать? Змокріла чи як? Прала, мабуть, гемонська баба сорочки та й забрьохалась. Кажу, не пускайте бабів до Січі! Клопіт из ними! То горшки кочергами потовче, то забрьохається, а потім суши її…

  Та ні, домна сорочок, пане отаман, не пере, сушать її не з того приводу, і ось-ось із неї вогняний струмінь чавуну попливе.

  Чавуну, кажеш? Чавун – річ потрібна: чи борщу зварити, чи галушок. Знаменита річ у поході: не б’ється, не лускає. Чавун для запорожця дуже потрібний. Хай роблять!

  А хто цією паланкою керує?

  Щербаков! Та й помічники у нього добрі козаки: Світлицький, Бутовецький, Сироватка, Лисько, Шевченко, Коленко…

  Осавули?

  Ні, начальники змін, майстри, бригадири.

  Дивись, скільки за тією Домахою ходять.

  Так, пане отаман, домна – річ серйозна. Треба багато знання, майстерності, уваги й уміння, щоб вона працювала як слід та добрий чавун давала.

  А вони вміють?

  Уміють, пане отаман, та ще й як уміють! А головне – люблять свою домну. Вони кажуть так: «Люблю свою домну більше, як свою жону»

  Іч, які, — кошовий отаман підкрутив вуса, кахикнув та й зітхнув.

5Ходили ми з кошовим отаманом по відбудованій домні №3, бачили рудний двір, підйомник, складне цехове господарство, електрообладнання, розливну машину… Все готове вже до пуску…

 Біля одної машини кошовий зупинився.

Що воно, — питає, — таке?

Це, — кажу, — пушка Брозіуса!

Стріляє?

Стріляє, — кажу, — тільки не так стріляє, як стріляли колись запорозькі гармати.

  А як?

А це, — кажу, пушка ось яка. В її «дуло» насипають масу з вогнетривкої глини, потім «націлюють» на оту в доменній печі дірку, що зветься «льоткою», пускають електрику, пушка «стріляє» вогнетривкою масою й замуровує «льотку», щоб звідти не витікав чавун. Отака це пушка!

Кошовий довго дивився на пушку Брозіуса, мацав її, гладив, а потім і каже:

Дуже добра штука! Мені б отаку!

  І навіщо вона вам?

Ковбасі начиняти! Ох і здорово б начиняла! Та швидко!

Пішли ми далі.

А де ж курені? – питає отаман.

А ось, — кажу, — й курені. Оцей зветься мартеном.

Мартин? Може, ще й з балабайкою? – усміхнувся отаман.

Не Мартин, а мартен. Сталь, крицю тут виливатимуть. Зруйнувалі його німці. Багацько ще біля нього буде роботи і товаришу Чуданові – керівникові «Стальконструкції», і товаришу Недужкові – начальникові зварювальних і монтажних робіт.

Курінні?

Та ні, беріть вище! Спеціалісти-новатори! Гордість «Запоріжбуду».

Не второпаю шось я всього цього! – кинув отаман. – Не ті люди! Де сині широкі штани? – я тебе питаю.

Та не зручно ж у широких тепер штанях! За конструкції чіплятимуться. Це ж вам не в степу на могилі.

А оселедці?

  Оселедці в гастрономі продають.

  Та не про ті я оселедці! – скипів отаман. – Я про чуби!

  Поголили! Ну, як же ви з оселедцем будете електрозварювання робити? Згорить оселедець!

  Ох-хо-хо! А ще запорожці звуться. І без оселедців. Казна – що! – сердито махнув рукою кошовий. – А ще курені є?

  Є! он далі – зветься слябінг.

  Слабий?

  Та ні, не слабий. Стопудові сляби кататиме.

  Дивно якось! І не слабий, кажеш, а слябінгом зветься. Коли вже слябінг – до баби – шептухи треба, хай пошепче.

  Пошепчуть і без баби! Ось-ось рольгангами загуде!

  Та слова які: центро якесь тепло…слябінг…рольганги… Ні вимовити, ні зрозуміти! Піду я, мабуть, та ляжу…

Ідіть, кажу, — пане отаман, лягайте й лежіть спокійно. Без вас палатимуть тут домни й мартени, густимуть рольганги й прокатні стани гарячого й холодного прокату і тисячами тонн вискакуватиме тонкий високоякісний сталевий лист. А ви собі лежіть спокійно! Не ваша вже тепер це справа!

 «Запоріжбуд» одбудовує «Запоріжсталь». «Запоріжсталь» даватиме для Батьківщини тонкий сталевий лист. Із того листа будуть робити автомобілі, трактори і т. ін.. Коротенько про технічний процес одержання тонкого сталевого листа. Це для того, хто не знае. І хто знає.

 Так, значить: Кривбас дає залізну руду. Донбас дає вугілля. Коксові печі дають кокс. Руда і кокс ідуть у доменну піч. Домна дає чавун. Чавун іде в мартенівські печі. Мартени дають сталь. Сталь іде на слябінги. Слябінг дає сляби. Сляби йдуть на листопрокатні стани. Прокатні стани дають тонкий сталевий лист.

 Тонкий сталевий лист іде на автомобільні і тракторні заводи. І коли ви будете захоплюватись автомобілем «Победа» або новенькими тракторами, згадайте, скільки серця, скільки запалу, ентузіазму, праці, уміння, знання, сумління дали для «Победи» славні запорожці. Обов’язково згадайте і потисніть хоч у думці їхні трудові руки.

 9Вечоріє…

 На «Запоріжбуді» ніби трохи вшухає гамір… Тихшає…  Повітря свіже, пахуче: учора над Запоріжжям пройшов ливний дощ. Весело зазеленіли дерева, лани, городи… За столиком, біля кіоска, сидять чоловіка з десяток молодих робітників.

 Раптом у одного з них вирвалася пісня:

 Ой там Василь сіно косить,

 Ой там Ва-а-аси-и-иль…

Дивись: там і отам часом спалахує сліпуча електроіскра, поруч ТЕЦ тисне на тридцять дві атмосфери, і раптом «Ой там Василь сіно косить…»  Уміє наш чудесний радянський народ у труді й на відпочинку сполучати творчий і трудовий запал з піснею, з книжкою, з потягом до культурі.  Такий він, народ наш, прекрасний…

 Там десь Василь сіно косить, а тут відбудовують велетенський завод… На заводі співають про Василя, а на сіножаті – про кращих бригадирів, які значно перевиконують свої норми робіт…  Хай лунають пісні на просторах нашої Батьківщини про таких людей! Такі люди – достойні пісень!

 I I

Жив та був колись на світі знаменитий професор-анатом Володимир Петрович Воробйов.Вічна йому пам’ять і вічна йому слава.

Якось у розмові я його запитав:

От, — кажу, — дорогий мій професоре, Володимире Петровичу. Прожили ви життя своє знаменито. Ви – всесвітній вчений. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили вашу роботу: на грудях у вас красується орден Леніна. У вас – ціла своя школа. Ваші учні посідають кафедри в радянських вузах. У вас щасливе родинне життя. Чого б ви хотіли ще? Ну, скажіть!

Професор замислився.

Він довгенько думав, а потім і каже мені:

Знаєте що?

  Ну, що?

Я б хотів заспівати тенором. От вийти на сцену нашого оперного театру і заспівати «Уймитесь, волнения страсти». Тільки я б не так заспівав, як співають наші співаки. Я б душу вийняв із слухачів своїм співом, поклав би ту душу перед ними. Дивіться, яка така душа ваша. Розіклав би перед ними їхню душу, як розіклав я перед усім світом вегетативну нервову систему. От чого мені хочеться!

Професор говорив цілком серйозно й пристрасно. І якимось таким пронизливим блиском блищали в нього очі. Я зараз уже не пригадую ( стара стала – слаба стала), хто мені на «Запоріжбуді» говорив: чи Недужко, чи Щербаков, чи Чадан – знамениті наші радянські будівельники і металурги.

 А може, всі вони говорили:

— Читати хочу! Книжку! Співати хочу! Пісню! А як не співати хочу, то слухати хочу.

 І таким пронизливим блиском блищали в них очі.

 А я їм кажу:

— А чого ж, кажу — ну, й слухайте.

— А хто співатиме?

І я вшух.

Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса».

 На «Запорожбуді» був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні… Після урочистої частини, де кращіх з них нагороджували почесними грамотами, був концерт. Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи. Співали хором, співали соло. Танцювали.

 От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів! Ой, оті очі. Які ж вони жалібні та бистрі! Вони не вбирають, а хапають, хватають художне слово, пісню, музику, танок. Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно. Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть. Ну, а що я міг їм сказати?

 Я їм сказав таке:

 — Дорогі наші товариші! Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи.

 Отакі: «Люба наша Маріє Іванівно Литвіненко-Вольгемут! На лівому березі Дніпра відбудовується «Запоріжсталь». Будує його «Запоріжбуд». Якби ви знали, які там хороші люди! І як вони люблять пісню! У нас, Маріє Іванівно, говорить народ, чудесне сопрано. А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопраном заспівали. Чи не поїхали б ви до них та й заспівали «Лугом іду, коня веду…» А вони вам підтягнуть. Ій -богу, підтягнуть».

 А і отакого листа написали: «Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують і дуже хорошо згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…»

 Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:

А я хочу, щоб басом.

Басом хочете?

Басом, тільки басом!

Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.

Просимо, — кричать усі, — просимо!

А потім як заходилися усі, як заходилися:

 — Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!

 — Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудьсь, як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаемо. Тільки не кричіть.

6 Понаписували всім.

А потім підвівся один дуже серйозний чолов’яга та й каже:

— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?

А другий додав:

— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?

 Ну, що я міг зробити?

Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариши.

І зразу залунало:

 Карії очі, очі дівочі,

 Де ви навчились зводить людей…

А з другого кутка тихесенько попливло:

 Через тії очі

Бандуристом став.

Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.

P.S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.

А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться, щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.

I I I

 Власне кажучі, коли вже писати про нинішніх запорожців, треба робити так: узяти список з усіма запорожцями – і всіх згодати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача. На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір. Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним – ще один, а за тим – іще один і т.д.

 7І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:

 — За ваше здоров’я! Будьмо!

 Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку. Він інженер, начальник монтажних металоконструкцій.Це – його фах, спеціальність.А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається.  Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.

 Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів.

 Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно. Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій відзначила його. Це – коли він працював на Уралі.  Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя? Нічого подібного.

Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі заліза й сталі і подумав: «Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти? Ні, ні, ні! Треба використати». І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка. А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.  І мертве оживає… Потвора перетворюється на ажурне мереживо…

 А колишній дніпропетровський хлопчисько – тепер знаменита людина не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі. А може, та не може, а таки справді, ім’я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль – думку радянського інженера.

 Марко Іванович Недужко… Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко. Міняємо це прізвище без згоди хазяїна. Марко Іванович Недужко – це не Недужко, а Дужедужко. І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко. Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запорожсталі» повік будуть згадувати їхнього автора – Марка Івановича.

 Який він собою? Я ж кажу – чорнявий. І всміхається. Середній на зріст. Голова – кругла. Як для жінок – симпатичний. Так не з цього боку ми до нього підходимо. У нього під чорним волоссям, під крутим лобом – думка гостра і розум допитливий.  А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються.

 Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить не Недошивко, а Перешивко. І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну Грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «недо», а за те, що він «пере».

 Родина Макарових.

Батько – Григорій Єгорович, і дві доньки – Ганна й Олександра. Забайкальці. На Забайкаллі в бригаді працювала й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на «Запоріжбуд», мама залишилася дома, — треба ж комусь родинне огнище берегти. Маму замінила донька – Аня, як її всі на «Запоріжбуді» кличуть. Каменярі вони. Ні, мабуть, не каменярі, а камещики, муляри.

 Які вони? Уявляйте їх собі як хочете: хочете – блондинками, хочете – брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса – не в тім річ. Річ у їхній ударній роботі.  Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.

 А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка – всього цього на десять богатирів вистачить. Ім’я її красується в Республіканській Книзі пошани. З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов’язку, не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте». Така вже в неї і в її чудесній сім’і – у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри – вдача. Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!.

 8Іван Олександрович Румянцев.

 Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади. Чому уславлений? Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському? Та нічого подібного!  Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка – от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботі.

 Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна… А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевськіх «учнів», що перекривають учителя.

 За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на триста процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці. Це – закономірно. Завжди ученики випереджають свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка…А простору для роботі, для думки, для винахідництва – ой як багато! На самому тільки «Запорожбуді» п’ятнадцать квадратних кілометрів. Люди!

 Ми зазнайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина. А на «Запоріжбуді» ( та хіба тільки на «Запоріжбуді»7! ) їх тисячі, їх мільйони. Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров’я!

 Будьмо!

Остап Вишня, 1947 год

2Остап Вишня — выдающийся украинский писатель-новеллист, классик сатирической прозы ХХ столетия. Родился на Полтавщине 13 ноября 1889 года. Умер – 28 сентября 1956 года, в Киеве. Остап Вишня – псевдоним. Полное имя – Павло Михайлович Губенко.

***

Классика читал Николай Зубашенко.

Фото Олега Шемчука, Ретро ЗП, Забор

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: