ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ

Интернет-газета

ЛІКАРНЯНА САГА. (Суботня розповідь Віталія Шевченка)

Posted by operkor на Июнь 7, 2014

3

— Хто на клізму, виходь! – пролунав у коридорі скрипучий голос санітарки, тьоті Люби, яку тут всі називають «пачкою», бо вона колись, у молоді роки, мала стосунки із Законом і навчалася цілих три роки у закритому навчальному закладі. І звідти вийшла підкована на всі боки. Правда угору по щаблях не пішла, зосередилася оце в самому низу службової драбині. Толян здригнувся, це ж і йому завтра будуть робити операцію. Хоча все під контролем, місцевий наркоз, та хвилювання залишається.

 В палату зазирнула ще одна санітарка, Ахмедівна, чорнява, маленька, миршава бабуся, їй давно б вже сидіти вдома, відпочивати, а вона все працює, вбирає за хворими, волоче ганчірку за собою, наводячи лад в палатах і нескінченному коридорі.

 — Хто Смаглюк? – спитала вона у хворих.

 — Я, — підняв руку Толян.

 — Йдіть за мною! – наказала вона.

 Толян пішов за нею і опинився біля дверей кімнати, звідки доносився голос «пачки», було зайнято, але Ахмедівна відкрила двері і всунулася туди. Там на тапчані лежала напівгола молода жінка а над нею стояла «пачка» і тримала над головою повну клізму води, з якої котився шланг униз і ховався десь у голій сідниці жінки.

 — Ахмедівна! Куди прешся! Не бачиш, зайнято! – гримнула на неї «пачка».

 Молода жінка повернула голову, зустрілась з очами Толяна, зойкнула, і почала однією рукою закривати свою сідницю.

 — А ти лежи спокійно! – гримнула і на неї «пачка», — Твою жопу уже всі бачили.

 Ахмедівна посунула назад, зачиняючи за собою двері:

 — Дуже мені це потрібно, аякже, якби не онуки, сиділа б удома. А так треба працювати, — бурмотіла вона біля Толяна. – Син поїхав у Чечню і пропав. Невістка поїхала його розшукувати і теж десь зникла. Залишила на моїх руках трьох онуків. Старшому десять, а молодшій, Сюзанні, п`ять рочків… — бурмотіла Ахмедівна.

 Коли прийшла черга Толяну виконувати цю обов`язкову процедуру, то Ахмедівна зробила все швидко і не боляче і Толян, піднявшись з тапчана, витяг з кишені паку грошей, які він приготував для лікарів, попалася 50 гривень, він поклав її назад, дістав сотенну і дав Ахмедівні.

 Та, розгледівши, скільки їй дав Толян, кинулася цілувати його у плече.

 — Спасибі, дарагой, век не забуду… дай Аллах усім твоїм близьким здоров`я та благополуччя… — і все намагалася цмокнути його у плече, не вийшло, то хоч у руки.

 Він притулив її до себе, заспокоюючи:

 — Не хвилюйтеся, все буде гаразд.

А Ахмедівна схлипувала:

 — Я своїм онукам завтра зроблю святковий обід, дарма, що завтра тільки середа.

 Перед відбоєм прийшла медсестра і нагадала, що вранці йому не можна їсти. Поїсть пізніше.

 Сон був поганий. Тільки засне, знову схоплювався і дивився у вікно, де чорніла ніч. А в палаті хтось мурмотів уві сні, хтось хропів, а один ветеран через кожний час піднімався і йшов у туалет.

 Від усіх цих звуків, хрипів, шурхоту білих тапочок по підлозі сон не йшов до Толяна. Він виходив з палати і ходив по коридору відділення. Нікого не було, тільки у кутку сиділа та, з якою зіткнувся Толян під час клізми.  Вона дивилася кудись у стіну, а подумки була десь далеко-далеко. Толян кілька разів зашпортнувся за вибоїну у підлозі, ледве не впав.

 «Ось, чорти, як вони працюють!» — вилаявся він.

 2Тільки перед самим ранком заснув, та спати не дали. У шість годин вдерлася «пачка», включила світло і стала прибирати палату. Побачивши, що Толян дивиться на неї, вона зігнулася у підлесливому поклоні:

 — Добрий ранок, гражданін начальнічек!

 Толян вийшов у коридор, дістав мобілку і подзвонив Серьоге, своєму заступнику.

 — Слухай, надішли людей, хай тут у лікарні відремонтують підлогу. Ходить не можна. Марина вдома? Нічого, я сам зараз їй подзвоню.

 Набрав її номер:

 — Слухай, Марино, купи два гарних торта і кілограмів три цукерок. Та ні, не мені. І не лікарю, я з ним потім розрахуюсь. Тут працює санітаркою Ахмедівна… її онукам, вона завтра зранку заступить. Все їй віддаси. Ні, я сам не зможу, мене сьогодні оперують, прийдеться трошки полежати.

 Толян ще встиг умитися і сів в коридорі, чекаючи, коли покличуть на операцію. Прийшла кликати та сама тьотя Люба, вона знову зігнулася в улесливому поклоні:

 — Гражданін начальнічек, йдемо на операцію, там уже все готово.

 Виявилося, що крім Толяна, операцію будуть робити ще й тій, невідомій молодій жіночці. В якійсь кімнатці передяглися в якусь білу по коліна сорочку з довгими рукавами. А тьотя Люба ще відібрала усі прикраси Толяна:

 — А то, буває, що проснеться після операції а золота катма. Щезло.

 Вона подивилася на жіночку, у тій золота не було.

 — Після операції поверну. – і повела обох до операційної. «Красиві ноги!» — ще встиг відмітити Толян.

 Його поклали на операційний стіл, прив`язали міцно руки. Прийшов анестезіолог, всадив укол кудись у поперек і Толян відчув, як поступово мліють ноги і тулуб, тут з`явилося над ним обличчя Ігоря Івановича, його лікаря:

 — Ну, як, — спитав він, — усе нормально?

 — Так, — підтвердив Толян і далі він вже погано відчував, що робилося із ним. Наостанок Ігор Іванович сказав:

 — Ти дивись, яка велика каменюка! Розкришити неможливо.

 І він показав Толяну якийсь камінь розміром з горіх. Та Толяну було все однаково, він хотів спати. Прийшов у себе в палаті, над ним схилялась його мати.

 — Ну, що, синочок, не болить?

 Він похитав головою:

 — Ні!

 Але був якийсь дискомфорт. Він подивився униз. Від нього бігла кудись униз, ховаючись у великій пляшці від молока, змійка шланга.

 Тут з`явився над ним Ігор Іванович.

 — Ну як? – спитав.

 — Нормально! – кивнув і йому Толян.

 Доктор помацав живіт Толяна, подивився, що у пляшці, залишився задоволений.

 — Я ще підійду до вас, — сказав він і додав: — Першу ніч повинен хтось із близьких ночувати на всяк випадок.

 — Мати буде. – відповів Толян. – я хотів, щоб хтось інший, але вона проти.

 — Добре, — сказав Ігор Іванович і пішов.

 Він ще раз надвечір прийшов, залишився задоволений побаченим, сказав:

 — Завтра не лежить а вставайте. Буде швидше загоюватись.Поруч Толяна було вільне ліжко і мати там влаштувалася. Спочатку вона сиділа над Толяном, але він заборонив їй і сказав, щоб вона лягала і відпочивала.

 Мати сказала:

 — Приходила Любов Іванівна і віддала твої прикраси і гроші.

 — Хто це? – спочатку не второпав Толян.

 — Санітарка, — пояснила мати.

 — А, ця! – здогадався Толян і посміхнувся. – Дайте їй п`ятдесят гривень.

 — Добре, я вже віддала.

 Ніч пройшла важко, поруч спала мати і він задоволено дивився у її бік, перед самим ранком йому приснився сон, його незнайомка, тримаючись руками за самий низ живота, звідки вибігав червоний поріз, зробила кілька танцювальних па і спитала його:

 — Ну, як, вам подобається?

 І тут увірвалась у палату Ахмедівна, включила світло і почався день. Мати моментально схопилася, схилилася над сином, та побачивши, що він дивиться на неї, поклала долоню на його спітнілий лоб:

 — Ну, як, синок?

 — Все нормально, — Толян знову все брав під особистий контроль.

 В палату зазирнула тьотя Люба і підійшла персонально поздоровкатися:

 — Доброго дня, гражданін начальнік! Доброго дня, Марія Дорофіївна! – схопила пляшку під ліжком і персонально пішла виливати.

 А Ахмедівна порахувала за особливу шанобу власноручно почати прибирання в палаті з його ліжка, двічі витираючи підлогу під ним. Тут прийшла тьотя Люба, поставила на місце пляшку і здивовано повідомила:

 — Ахмедівна, тут до тебе прийшли якісь великі люди!

 Коли Ахмедівна пішла, то тьотя Люба взяла швабру і ще раз протерла підлогу під його ліжком:

 — У нас все під контролем, гражданін начальнік!

 І теж ушилася з палати.

 Юрій Павлович, зав відділенням, міцної статури чолов`яга, вийшов із кабінету і з подивом дивився, як незнайомі молоді люди спритно відновлювали підлогу в коридорі. Низенький чоловічок, з олівцем за вухом, мабуть, бригадир, підкотився до Юрія Павловича і доповів:

 — Зробимо до обіду. Ось тільки треба до кінця дня по ньому не ходити.

 — Це ми влаштуємо! – із задоволенням відповів Юрій Павлович, напружено згадуючи, хто б це міг бути. Та нічого не згадав.

 А Толян в цей час робив першу прогулянку по коридору. Сірі, темні стіни коридору відходили від нього кудись убік, перед ним стелився шлях далеко уперед, і ніхто йому не заважав йти, ніхто йому не вказував, що робити. Хочеш, йди, а не хочеш, сиди. Вперше він був у гармонії з цілим світом і з самим собою.

 І тут він помітив, що неподалік від чергової сестри сидить на кріслі ота сама незнайомка, з ніяковою посмішкою прислухаючись до себе.

 — Не прислухайтеся! – посміхнувся він їй.

 Вона недовірливо подивилася на нього.

 — Треба ходити, так воно швидше загоїться, — повторив Толян слова Ігоря Івановича, — Спробуйте.

 І вона обережно піднялася з місця, Толян взяв її під руку і повів по коридору. Збоку десь виросли тьотя Люба із Ахмедівною, зі швабрами в руках і їли Толяна своїми очима.

 А ввечері із Толяном відбувся конфуз. Після вечері проходжався по коридору, нагулюючи сон, і непомітно для себе опинився біля дверей палати, де знаходилася незнайомка.

 Звідти доносився голос тьоті Люби, вона вчила когось як жити. Толян призупинився, прислухаючись до сентенцій «пачки».

 — Ти, головне, не боїсь…

 — Розумне теля двох маток смокче…

 Тут несподівано відчинилися двері і Толян побачив, що перед дверима з тої сторони стоїть без одягу його незнайомка, а поруч «пачка» із шваброю. Обидві застигли від несподіванки.

 Вона навіть не захищалася. А її поріз унизу живота вдарив Толяна у самісіньке серце.

 — Господи, — знесилено сказала незнайомка, — знову ви! – навіть не маючи сили ховати свої принади.

 І вперше в своєму житті Толян зніяковів. Він несподівано для самого себе схилився до дверей і тихенько причинив їх.

 А там нарешті підкотився день, коли Толяна виписали з лікарні. Останній раз він зайшов у перев`язочну, де черговий лікар звільнив його від остогидлого шлангу, в останній раз він тицьнув тому у кишеню гроші. Постукав у двері, звідти виглянула жінка і на німе питання Толяна, відповіла:

 — А вона виписалася сьогодні і пішла.

 — Як пішла? Коли? – розгублено спитав Толян.

 — Щойно, — відповіла жінка, — а куди, не знаю.

 Толян вийшов з лікарні, потоптався на ганку і не звертаючи уваги на свого водія, пішов на зупинку. Там у кутку під навісом, на лавці сиділа вона.

 Толян підійшов і сів поруч.

 — Добре, що ви не встигли поїхати. – і взяв її долоню у свої руки. Вона хотіла звільнити долоню, але він міцно тримав, тоді зітхнула:

 — В мене ніколи не буде дітей.

 — Нічого, — відповів Толян. – Усиновимо. – Потім згадав онуків Ахмедівни і додав: — Або приймемо дочку.

 Вперше в своєму житті Толян сидів і нікуди не поспішав. Міг би отак сидіти цілу вічність. Його так і зрозумів водій, бо пішов у джип, сів і терпляче став чекати свого шефа.

 Він знав його добре. Якщо той у щось ушнипиться, то звідси його не відірвеш.

Віталій ШЕВЧЕНКО

 

 

 

 

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: