РОЗБУРХАЛИ. Оповідання Віталія Шевченка

2Сюди, в кінець бувшого графського парку а тепер лікарні імені Калініна, ніхто не зазирав, бо в цьому погано побіленому невеличкому будиночку з щільно загратованими вікнами, знаходилася трупарня. Цілий день перед обдертими дверима товпилися зажурені люди, чекаючи, коли винесуть до них дорогих їм людей.

Але з тих пір, коли в місті з`явилися борці за федералізацію, тут родичів поменшало, бо коли йде війна не до дотримання усіх правил.

А сьогодні взагалі все пішло напереріз. Кілька снарядів борців потрапило у ріг трупарні і пошкодило її. Смердючий запах в помешканні почав розсіюватися і один з тих, хто лежав на нарах, відкрив очі і з подивом вдивлявся у стелю, вліво-вправо, не розуміючи, що відбувається і де він. Замерз, бо лежав голий.

Потім побачив, що на правій руці прив`язаний якийсь папірець. Вчитався, там було написано: «Невідомий». Як невідомий? Це ж він, Яків, Яків, ага, Степко. Їхав додому з відрядження, вийшов з потягу купити водички, закололо у серці, присів на лавку, і втратив свідомість. А потяг із його документами та бебехами поїхав собі далі.

Він побачив, що сусіда праворуч на нарах теж кліпає очима, вдивляється у всі сторони.

— Де я? – слабим голосом спитав уголос.

Яків набрався сил і сів на нарах. Десь поблизу гупнув вибух. Треба звідси вибиратися.

— Давай, мерщій злізай! – сказав Яків своєму сусіду, — нема часу тут розлежуватись.

Той глянув на Якова і злякався:

 — Ти… ти… мрець!

 — А ти кращий? – визвірився Яків. – Давай звідси, бо станемо такими в другий раз і тоді назавжди!

Він підхопив сусіда і витяг його з нар. На тому був хоч якийсь одяг і Яків глянув по бокам і побачив на гвіздку на стіні забутий білий халат. Підійшов, зняв, замотався в нього, як спортсмен. Добре. Повернувся до сусіда:

— Пішли!

І тут в самому кутку, майже біля дірки у стіні, де розірвався снаряд, заворушився ще хтось, дівчина, на нижніх нарах, вона сіла і сказала сама до себе:

 — Боже! Де це я?

У неї під лівою груддю був слід від кулі. Вона зустрілася поглядом із Яковом і зойкнула, на ній теж не було одягу. Руками намагалася сховати свої принади.

Яків відвернувся:

— Не бійся! Зараз знайдемо тобі одяг. І треба мерщій вибиратися звідси!

Він відчинив двері у коридор. Нема нікого. Підійшов до найближчих дверей. Прислухався. Тихо. Відчинив. Теж нікого. На вішалці під стіною забуте чиєсь платтячко. Зняв і назад до своїх товаришів. Простягнув дівчині:

— Одягайся! І пішли звідси.

Дівчина хутко одягла плаття, воно трохи завелике, але краще, ніж нічого. Пішли.

— Як тебе звати? – спитав дівчинку Яків.

— Анжела. А вас? – вона тільки зараз роздивилась своїх незвичайних компаньйонів. Один блідий, як смерть. Це Яків. А інший з перев’язаною головою, звідки кров виступила і рясно покотилась у свій час на сорочку, вишиванку, яку так і забули зняти.

— Мене Яковом. А тебе як? – він спитав того, у вишиванці.

— Семен, – скривився той, торкаючись рукою до перев’язаної голови. – Можна просто Сьома.

Вони проминули коридор і вперлися у зачинені двері. За ними був якийсь незрозумілий гомін і вони завмерли, не чекаючи нічого гарного для себе. Яків обережно відчинив їх. За дверима упритул стояла чорна велика тачка. Мабуть, якоїсь поважної людини.

Біля відкритих дверей машини стояв чоловічок з Калашниковим у руках, настромив його на когось і казав:

— Віддавай ключі, а то вб`ю!

Яків побачив, що перед чоловічком стоїть розгублений молодик із піднятими вгору руками. Ага, зрозуміло, і він несподівано для всіх вислизнув з дверей і врізав чоловічка рукою по голові.

Той від несподіванки кавкнув і не встиг впасти, бо Яків вже підхопив його, одночасно видираючи з рук чоловічка автомат. Молодик перелякано завмер, дивлячись на цю несподівано виниклу перед ним трійцю, наче з того світу.

— Сьома! Затаскуй його у коридор! – дав розпорядження Яків а сам підійшов до молодика.

— Що тут у вас діється? – запитав.

— Ви не той? – молодик ніяк не міг прийти в себе від такої швидкої метаморфози.

— Ні, не той! – Яків покачав головою, — ми тут випадково опинилися. Відповідай на запитання!

— Вже місяця як два у нас війна. Хочуть встановити народну республіку. – відповів молодик, задивляючись на Анжелу. Вона перехопила його погляд і долонькою прикрила слід від кулі.

— Що за народна республіка? – спитав ще Яків. Він був зовсім не в курсі справи.

— Я потім тобі розповім, – втрутився Сьома, — це наші місцеві захотіли навіки встановити свою владу.

Вони ще затягли чоловічка у коридор та зачинили за ним двері.

— Хай звикає до нового товариства! – вирішив Яків. – А тепер подалі від цієї установи. Мені ще треба додому. Там мабуть хвилюються.

Але далеко вони не від`їхали. На першому ж перехресті їх зупинили.

— Ось, чорт, — вилаявся молодик, який був за кермом. – Відберуть тачку!

— Це ми ще побачимо! – сказав Яків, відкрив двері і з коліна татакнув чергою прямо у того, що стояв перед ними і махав їм рукою. І одночасно крикнув молодику:

— Давай! Газуй!

Молодику не треба було двічі повторювати, він рвонув прямо навпростець, а Яків зняв ще одного бійця, який вискочив до них з блок — посту. Третій збоку стріляв по них, але вони вже рвонули за ріг і кулі їх не діставали.

— Давайте знайомиться! – Яків подивився на молодика і простягнув йому руку: — Молодець, не розгубився!

— Мене звати Венею, — сказав молодик і подивився на Анжелу. Та присунулася до нього поближче, відкриваючи кулю під грудьми, поправила плаття і сказала, простягаючи йому теж руку:

— А мене Анжелою!

— Ось і познайомилися! – засміявся Яків і додав: — Що будемо далі робити?

— Пропоную заїхати до мене, тут недалеко, — сказав Сьома, — Треба заспокоїти своїх.

Так і зробили. Але біля будинку, де жив Сьома, їх чекало розчарування. Будинок був вщент розбитий. Залишився тільки перший поверх і то не скрізь.

— Ти на якому поверсі живеш… — спитав Яків, подивився на руїни і додав: — Жив?

— На третьому, — Сьома не вірив власним очам.

Тут хтось виповз із залишків першого під`їзду і Сьома впізнав сусіда:

— Добрий день, Вікторе Дмитровичу! Що ви тут робите? І де мої?

Той тримав у руках гвинтівку з оптичним прицілом:

— Що? Що? – розсердився сусід. – Вони, падлюки, розтрощили усе місто.

І тут до нього дійшло. Він вилупився на Сьому, а потім на тих, хто був із ним:

— Стій, Сьома… Та тебе ж… той…

— Не хвилюйтеся, Вікторе Дмитровичу, — засміявся Яків, приходячи на допомогу Сьомі, — ми летючий загін борців за волю.

І він рукою повів у сторону Анжели та Веніаміна, а ті з готовністю хилитали головами у відповідь. Дійсно, борці!

«Сліпі прозрівають», і криві ходять…

і чують глухі, і померлі встають…

Євангелія від Матвія, 11,5.

Віталій ШЕВЧЕНКО, м. Запоріжжя

(для «Украинских ведомостей»)

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s