ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ

Интернет-газета

«Як приваблює земля… на якій народився…». Михайло Булгаков подарував своїм героям безсмертя

Posted by operkor на Май 17, 2016

1Я схилився над чистим листом паперу, щоб поділитися думками про людину, яка народилася і виросла у Києві і звідти пішла у світи, ведучи за собою велику юрбу створених ним героїв і серед них жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї вершника Понтія Пілата.

Звали цю людину Михайлом Булгаковим. За життя його твори майже не друкувалися. Кожна його нова річ вступала у протиріччя з існуючою ідеологічною системою. Опинялася за межею розуміння партійного функціонера. Але одночасно він надзвичайно високо підняв планку літератури, яка існувала в Радянському Союзі. І тільки одиницям вдалося досягти його рівня.

Його шедеврами «Біла гвардія», «Майстер і Маргарита», «Собаче серце», «Фатальні яйця», «Театральний роман» зачитується вже не одне покоління читачів. Він умів на звичайні речі подивитися під несподіваним кутом зору, повертаючи їх до читача новим, нетрадиційним боком.

З моменту опублікування «Майстра і Маргарити» йде непереможна хода Михайла Булгакова по всьому світові.

Для кожної теми він знаходив блискуче її вирішення. Наприклад, щоб показати лихоліття громадянської війни в романі «Біла гвардія», він показав її через призму відчайдушної боротьби між петлюрівцями і білогвардійцями, залишаючи більшовиків десь на історичному обрії.

Це призвело до того, що одна частина критики звинуватила письменника у симпатіях до білогвардійців, а інші звинуватили його в українофобії. Якщо до першої частини звинувачень час розставив все по своїх місцях, то звинувачення в українофобії письменника виявились досить стійкими.

І хоч сучасні дослідники до поглядів великого письменника відносяться досить обережно, але деякі з них не відмовляють собі у приємності нагадати, що Михайло Булгаков, великий російський письменник, до України, у кращому випадку, відносився досить стримано.

Ми теж звернемося до поглядів геніального творця «Майстра і Маргарити» з повагою, приймемо його таким, яким він є, але усі наші ствердження переведемо на точну мову наукових фактів.

Михайло Булгаков народився і виріс у Києві і ця земля була йому рідною. Ось що він пише своїй дружині Л.Є.Білозерській-Булгаковій в 1928 році з Конотопу: «Еду благополучно, и доволен, что вижу Украину». Трошки нижче в цьому ж листі: «Как тянет земля, на которой человек родился» (Михаил Булгаков, Письма, Жизнеописание в документах, Москва, «Современник», 1989г.стор.133-134).

А своєму брату Миколі у Париж в 1935 році, коментуючи фотографію, яку він надіслав, пише таке: «Мы в зелени. Это зелень моей родины. Это мы в Киеве, на Владимирской горке, в августе 34 года» (Там само, стор.328).

В листі до свого друга юнацьких років Олександра Гдешинського у 1935 році пише: «Я был в Киеве с одной целью – походить по родной земле…» (Михаил и Елена Булгаковы, Дневник Мастера и Маргариты, Москва, «Вагриус», 2001г.стор.200).

27 вересня 1935 року Олена Сергіївна Булгакова записує у щоденник: «Вечером приехал Дубровский (режисер із Харкова – В.Ш.), прочитал «Пушкина». С М.А. говорил по-украински» (Там само, стор.227).

На наступний рік Олена Сергіївна робить у щоденнику такий запис: «14 марта. Вечером в Большом на «Наталке-Полтавке». Киевские гастроли оперные». (Там само, стор.243).

Тобто не забув піти подивитися на земляків і зустрітися з ними.

24 червня 1937 року Олена Сергіївна знову занотовує в щоденнику: «В городе М.А. купил украинский словарь» (Там само, стор.294).

Якось язик не повертається назвати таку людину українофобом. Знав мову, любив свою рідну землю. Навіть поет з Кавказу Олександр Чачіков звертався до нього з проханням повідомити про зустрічі Пушкіна з Шевченком (там само, стор.392). І видно з усього допоміг.

Цікаво з цього погляду було б передивитися листування між Михайлом Булгаковим і Олександром Гдешинським, яке зберігається у Санкт-Петербурзі, але, на жаль, воно досі не надруковане і не введене таким чином у науковий обіг. А там, я думаю, багато чого цікавого відкриється допитливому досліднику.

Батько письменника, Опанас Іванович, знав чотирнадцять мов, товаришував із знавцем давньоукраїнської літератури, професором Миколою Івановичем Петровим, який, до речі, був хрещеним батьком Михайла Булгакова, сестра Віра співала в хорі знаменитого О.А.Кошиця – тобто майбутній письменник хоч трохи, але обертався в україномовному оточенні.

Якщо людина володіє чотирнадцятима мовами, то вона вивчить і п’ятнадцяту. Якщо Михайло Булгаков з гімназійних часів знав латину, французьку, німецьку, то в нього не могло виникнути питань щодо мови народу, серед якого він жив. Він її знав блискуче, і це доводить уважне прочитання роману «Біла гвардія». Безумовно, симпатії автора на боці старого світу, того світу, який через обставини і більшовиків загинув. Воно і не дивно. Сформований і вихований старим світом, Михайло Булгаков не міг бути іншим.

Але в тому і сила генія письменника, що він зумів піднятися над обставинами часу і розгледіти те, що більшість його сучасників не побачила. Він побачив, що громадянська війна, яка розвернулася на його рідній землі, знесилює всіх її учасників – і тих, хто б хотів залишити Росію такою, якою вона була до війни і тих, хто хотів на рідній землі створити власну державу. І в смертельному двобої вони не жаліли один одного. Одні не хотіли йти на реформи, а інші мали обмаль сил, щоб створити власну державу.

Вигравали треті – більшовики. Використовуючи ситуацію, вони вперто йшли до влади.

Михайло Булгаков показав трагічні сцени розгрому білого руху, зупинившись на цьому, і тому те, що відбувалося в Києві через місяць, після захоплення міста більшовиками, на сторінки книги не потрапило.

Але ми знаємо, що тоді відбулося. Увірвавшись у місто, вони розстрілювали всіх, хто мав хоч якесь відношення до України, української мови, державності. Може, сам не підозрюючи цього, Михайло Булгаков показав «Білою гвардією», що переможців у громадянській війні немає.

Київська газета «Наш путь» від 25 грудня 1918 року приводить таку симптоматичну розмову:

« — Извозчик! На Малую Подвальную!

— Пожалте, тридцать целковников!

В моей измученной душе русского интеллигента начинает подниматься тоска по… Совдепии».

Я думаю, що у автора з газети досить швидко пройшла туга по Совдепії, коли комісари у шкіряних куртках почали вчити людей, як жити.

Коли прийшов Благословенний день 1 грудня 1991 року, Україна зуміла оминути страхіття громадянської війни, те, що не оминуло герої творів Михайла Булгакова і він сам.

Треба було тільки почути одне одного і знайти компроміс і тоді більшовики, про що пише письменник, залишилися б там, за далеким кордоном, де сиві ліси (Михаил Булгаков, Изб. пр. в двух томах, т1, Киев, «Дніпро», 1989г.стр.73).

2Але склалося так, як склалося і нам залишається тільки перечитувати твори нашого геніального земляка із Києва, Михайла Булгакова, які він кров’ю свого серця написав для людей – про родину Турбіних та їх друзів, поета Івана Бездомного, Майстра з Маргаритою та жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї вершника Понтія Пілата…

Вони будуть радіти і плакати, закохуватися і ненавидіти, проповідувати і просто жити, а разом із ними і ми, їхні читачі, і це буде завжди, скільки існуватиме людство, бо Михайло Булгаков подарував своїм героям безсмертя.

Віталій Шевченко, історик

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: