Хроніки та Коментарі

Інтернет-газета

ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ У ЖИТТІ. Оповідання

Posted by operkor на 2 Квітня, 2020

Взагалі-то тут і нема чого розповідати. Першим його на керівну роль висунула вихователька  їхньої групи Ніна Іванівна. Їй треба було поставити замикаючим когось помітного, щоб всі побачили, що далі вже нема нікого і вона оглянула завмерлих своїх діточок, помітила Валька Килимника, який навис над всіма дітьми і сказала йому:

  • Будеш йти в кінці з прапором у руках! І щось гелготіти!

Оце і була її помилка. Він так загелготів, що перелякав усіх дівчаток групи. Вони всі розплакались, перелякались, думали, що на них іззаду зараз нападе вовк. Його так і прозвали – Валько Вовк.

Але Ніна Іванівна, дуже зайнята особа, почала залишати за себе цього Вовка, казала:

  • Я зараз йду по своїх справах на п’ять хвилин а ти тут подивися, щоб всі спали. Бо зараз мертвий час!

І Валько придумав, що робити.  Коли хтось з дівчаток вовтузився і не хотів спати, вона починала пирхати, піднімалася, і тут на неї налітав Вовк, притуляв до подушки і цілував у губки. Багатьом це подобалося. І Валько те і робив, що бігав по палаті і  цілував дівчаток.

І все було гаразд, і Ніна Іванівна робила свої термінові справи, і Вовк був задоволений і дівчатка. Поки одна з них, Марічка Струдель, не прохопилася дома. Коли мама спитала її що вони там роблять, вона сказала:

  • Вовк бігає по палаті і нас усіх цілує!
  • Який Вовк? Як цілує? – отетеріла мати.

І прийшла зразу же до керівництва і все відкрилось. Ніна Іванівна  вилетіла з роботи а за нею вигнали з дитсадка і самого Вовка. Але досвід у Вовка залишився.  І  він пішов по театральній лінії. Це йому дуже подобалося.

Високий, майже два метри зросту, міцний, пригорне до себе артистку на сцені і цілує. Та навіть забуде свою роль. А Валько не відпускає її, тримає у своїх лещатах.

Коли розподіляли ролі то виходило так, що роль з цілунками давали Валькові. Навіть режисер перестав з цим боротися.

  • Чорт з ним! З цим Вальком! Хай цілує!

Продовжувалося до тих пір, поки у них в трупі не з’явилася молода, красива актриса Мелані Сліпачук.

Коли Валько схотів її звично притиснути до себе, вона несподівано для глядачів, для артистів на сцені, для режисера вперіщила по щоці:

  • Що ви собі дозволяєте? – і втекла за куліси. І Валько залишився стояти на сцені як бовдур.

Глядачі, правда, сприйняли це як дію і почали аплодувати. Тому всі подумали, що це так і треба. Всі, та не Валько! Він поперся до Мелані за роз’ясненнями.

Та не пустила його в убиральню. Як раз перевдягалася.

  • Закрийте за собою двері!

І Валько перший раз у своєму житті залишився один перед дверима колеги. А Мелані, привівши себе у порьядок, вийшла з вбиральні і клацаючи підборами, з високо піднятою головою, пройшла мимо оцього Вовка!

Наступного разу Валько побоявся підійти на сцені до Мелані, стояв десь збоку і тільки дивився на неї. Режисер  потім лаявся, чого це він, Вовк, стоїть як стовп! Що, ролю свою забув?

  • Та я, той… того… – – щось мурмотів Валько.
  • Тьху! Вижену з трупи! – погрожував режисер, він і сам був не проти цілувати артисток. Та за спиною височила його дружина, яка теж була у трупі, Олімпіада Гура. І він її боявся. Бо рука у неї була важка.

І Валькові прийшлося перекваліфікуватися на більш непомітні ролі: «Їжа подана, пане!» або «Буде зроблено, товаришу!»  І ніяких цілунків!

Але що поробиш заради грошей! Бо Валько іншого нічого не вмів робити. А тут режисер  вирішив  записати  своє ім’я у театральну історію сучасності і поставити спектакль, який йшов би на всіх сценах країни. І назва у п’єси була підходяща: «Дам у морду!» Це б ще нічого, але головна героїня їздила на візку по сцені.  Бо не вміла самостійно ходити.

І тут виявилося, що жодна артистка у трупі не підходила до цієї ролі.  То бюст дуже пишний, Відволікає увагу глядачів, то сідниці не вміщуються у візок, то ноги починають рости від вух, одним словом, не те, що було в уяві у режисера.

Отак він мучився, поки йому не порадили взяти кого-небудь з притулку на час вистави. Він так і зробив, послав свого помічника, Белу Адольфовну,   щоб вона там підібрала потрібну людину. Та так і зробила, привезла із собою маленьку, перелякану дівчиську, років 18, не більше.

Дивилася на режисера з того візка, а на всю сцену бовваніли її жовті, наче з Освенціма, худі ноги. Режисер був задоволений, саме те, що потрібно!  Навіть одяг не треба міняти, якесь сіре, невиразне, одним словом, – балахон.

  • Чудово! Чудово! – вигукував він на репетиціях.

А Валько підходив, нахилявся над дівчиськом і завмирав, не міг заставити себе поцілувати її, перелякану і голодну. Мабуть, перший раз у своєму артистичному житті, і не тільки.

Потім прийшла і пішла генеральна репетиція. Наближалась прем ера. Усе було чьотко!

Валько домовився з друзями після прем ери піти у кафе біля театру і відмітити успіх. Як завжди. Все ж таки служать одній богині – Мельпомені.

І тому в останньому  своєму     виході на сцену він підійшов до візку, нахилився над дівчинкою, Валько навіть не знав, як її звати, побачив завмерле обличчя і поцілував у вуста героїні, тим викликавши гучні оплески глядачів.

Все, останній раз закрилася завіса на сцені, всі, задоволені, розтікалися по своїх справах, і Валько теж, перевдягнувшись, готовий був йти по своїх чудових доріжках життя. Він ще позаглядав у вбиральні артистів, особливо артисток.

  • Ай-яй-яй! – перелякано і не дуже була йому відповідь. Ну, що ж, зробив все, що може, хай інші роблять ліпше!

І тут він у самому темному кутку, на виході, наштовхнувся на дівчину у візку. Вона сиділа і мовчки дивилася на нього. Він зупинився, наче вдарився об перепону.

  • Ти… ви… що… тут… робиш… робите? – промимрив він від несподіванки.
  • Що…що… сідю… – невдоволено відповіла дівчина, спектакль закінчився і вона поверталася до свого звичного життя.
  • А… а… – почав він і замовк. Що тут говорити, коли і так ясно. Всі її забули.
  • Що, за тобою не приїдуть? – нарешті він зумів щось сказати зрозуміле, як для Вовка.
  • Ні, – похитала головою дівчина, – сказали, щоб я сама добиралася. А я з’їхати
  • зверху униз не можу.
  • Зараз, зараз, – заметушився Валько і стягнув її на перший поверх.
  • Валько! Ми тебе чекаємо! – сказав останній з їхньої кумпанії, та Валькові було не до них. На нього дивилися очі дівчини.
  • Як тебе звати? – спитав він.

Дівчина подивилася на нього уважно, посміхнулася і сказала: – Леся.

Потім помовчала і додала: – А як тебе звати, я знаю, Валько Вовк.

Йти у кумпанію Валькові розхотілося.  Він подивився на дівчину і сказав:

  • Пішли десь посидимо… ти теж добре грала…
  • Та що я там грала… – зітхнула дівчина, – і може за мною таки приїдуть…
  • Нічого, ми попередимо швейцара, а я тебе сам відвезу.
  • Правда? – на Валька дивилися щасливі очі дівчини.

Так і зробили.

  • Микитович! – сказав він кремезному чолов’язі на виході з театру, – коли приїдуть за Лесею, скажеш їм, що я сам відвезу її, хай не хвилюються.
  • Добре! – Микитович сховав своє здивування від пари. І не таке бачив на своїй службі.
  • Ти давно у притулку? – спитав Валько.
  • Давно… я сирота… нікого в мене немає…- відповіла дівчина тихенько.

Вже стемніло і Валько штовхав візок перед собою. Він раптом відчув, що йому подобається отак йти із цією дівчиною по вулицям рідного міста, відчувати відповідальність за неї, таке у нього було вперше в його житті.

Нарешті під’їхали до якогось кафе. Валько нахилився, щоб підняти візок по сходах. Леся тихенько проказала йому:

  • А може не треба?
  • Чого це не треба! – відповів Валько. – Це ж і твій дебют!

Охоронець на сходах спочатку не хотів пускати, але подивившись на щасливе обличчя дівчини у візку, відійшов убік. А для  Лесі це все було уперше в її житті , вона щасливо посміхалася Валькові, усім, хто підходив до їхнього столику.

Коли офіціант розілляв у келихи шампанське, вона відпила з нього і сказала:

  • Я ніколи його не куштувала!- і зітхнула, цим добивши Валька.

Сиділи довго, до самого закриття. Офіціанти дивилися на них і перешіптувалися. Давно в них таких відвідувачів не було. А один з них підійшов, коли вже зачинялося кафе і сказав, звертаючись до Лесі: – Спасибі вам велике, що ви прийшли до нас!

  • Правда? – засяяла посмішка на її обличчі.

А коли  Валько розраховувався за вечерю, то офіціант не захотів брати чайові. Коли Валько відвіз Лесю до притулку і прощався з нею, то сказав їй:

  • Я завтра прийду до тебе і ми підемо і виберемо тобі нову сукню.

Вона тільки мовчки дивилася на нього своїми щасливими очима.

Віталій Шевченко, письменник, журналіст

Опубліковано:  https://operkor.wordpress.com

 

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

 
%d блогерам подобається це: