ХРОНИКИ и КОММЕНТАРИИ

Интернет-газета

Спогади професора: завжди твердий, реальний прагматик. (Рецензія Віталія Шевченка)

Posted by operkor на 8 сентября, 2018


В «Словнику української мови» (том 4, Київ, 1973р., стор.671) слово «мемуари» пояснюється так: «Літературний твір у формі записок, написаний від першої особи – учасника або свідка відображених у ньому подій». Тобто, мемуарист розповідає про події, які з ним відбувалися або свідчить, що він бачив або відчував, коли знаходився серед тих чи інших подій. Тому з великим інтересом прочитав «Мемуари професора» Григорія Гончарука, видані ним вже в кількох книгах.( Григорій Гончарук, Мемуари професора.Книга перша. Зберегти і знайти себе, Одеса, «Політехперіодика», 2015р., 188с. Далі: Кн.1. та Григорій Гончарук, Мемуари професора. Книга друга. Сутички з університетською елітою, Одеса, «Бахва», 2016р., 152с.,Далі: Кн.2).

Мені було цікаво їх прочитати, бо ми з Григорієм Івановичем вчилися в Одеському університеті на історичному факультеті на одному курсі і викладачі і однокурсники в нас були одні і ті ж. Крім того, сталося так, що ми з ним на першому курсі ще й жили на квартирі до того, як нам дали місця у гуртожитку.

Можна уявити мій інтерес до цих спогадів! Зразу скажу, що ознайомлення з обидвами книгами спогадів Григорія Івановича були для мене суцільним розчаруванням. Так про своїх однокурсників, колег по роботі, знайомих по університету не пишуть.

Крім відвертих помилок, байдужості до своїх героїв, замовчування відомих подій на курсі або на факультеті, я нічого не прочитав. В першу чергу буду зупинятися на роках навчання на нашому курсі і відомих мені обставин. Бо, на жаль, наших викладачів вже нікого немає, як і частини моїх однокурсників, а дехто з них роз’їхався після закінчення навчання і більше не повертався в Одесу.

На початку глави «Двічі студент. Обійми Alma Mater» (Кн.1). Григорій Іванович пише: «Йшов липень 1963 року. Зроблено чимало. Відновив статус військовозобов’язаного. Обласний військкомат почав виплачувати належне за кожну з трьох зірочок на погонах. Впродовж року одна зіронька давала мені більше, ніж підвищена стипендія. Став на квартирний облік». (Кн.1,стор.148).

Це час, коли ми поступили в Одеський університет. Зібралася бідна, майже без засобів до життя, студентська братія, наприклад, Іван Іванович Брагинець жив тільки на стипендію, бо інших засобів для існування у нього не було. А це 35 карбованців у місяць. Недарма Валентин Бобівський, наш однокурсник, дивився на нас зверхньо, бо батько у нього був головою колгоспу.

А тут серед оцього бідного натовпу, — бувшій офіцер з привілеями!

Далі він пише, як здавав іспити: «Далі усні іспити. Серед абітурієнтів великий відсоток складають військові строкової служби. Всі вони комуністи. Єфрейтори, молодші сержанти, сержанти, старші сержанти. Вони були звільнені достроково у зв’язку з бажанням поступати до вишів. Всі у військовій формі. Я спочатку свою не одягав. Ніхто не здогадувався, що я теж військовий. Одягнув вже на іспит з історії та літератури. Моя форма і звання були єдині серед інших військових. Ловив на собі допитливі погляди колег, особливо дівчат». (Кн.1, стор.148).

А ось що свідчить Алла Артамонова (в заміжжі Кудінова): «Гончарук весь час носив форму. Його боялися всі наші хлопці однокурсники. Думали, що він може зробити їм якусь капость».

Далі свідчення мого брата Олега. Він закінчив Київське училище зв’язку у 1962 році. А в 1971 році закінчив інженерний факультет Академії зв’язку в Ленінграді і потім в 1981 році закінчив заочно  ще другий факультет Академії  факультет керуючого інженерного складу.

Ось що він каже: «Він не мав права носити військову форму. Мій син В’ячеслав відслужив вісім років в армії і коли демобілізувався з нею, то носити форму офіцера не мав права. А тут у Гончарука усього шість років служби в армії та ще комісований звідти!»

Ось і в цьому Григорій Іванович трохи лукавить. Ну, і треба додати, що ніхто не був звільнений достроково. Якщо здавали погано екзамени, то поверталися дослужувати у армію. А повертатися, зрозуміла річ, ніхто з них не бажав.

Далі текст від слів «Наступні події здійснювалися стандартно». (Кн.1,стор.149) і до «…а нас з Віталієм поселили в гуртожиток на звільнені місця» (Кн.1, стор.150) має стільки помилок, що диву даєшся. Такі речі запам’ятовуються на все життя, а тут, що ні слово, так помилка!

Нас усіх, хто поступив, зібрали в якомусь залі в ректораті і об’явили нам, що ми поступили. Це зробив доцент Ф.М.Гудимович. Хто він такий ми взнали, зрозуміла річ, пізніше. Потім нас привели на факультет і з нами розмовляв декан Самсон Михайлович Ковбасюк. Отак, ми стали студентами.

Євдокію Василівну Сизоненко зразу не призначили куратором нашого курсу. Точно не пам’ятаю, але, здається, десь через тиждень. Старостою курсу призначили Сергія Бойченка. Гришу обрали парторгом курсу. Він пише, що заперечував. Думаю, що якщо і заперечував, то хотів на місце Бойченка. А потім з подачі Гончарука Толю Суковача вибрали комсоргом курсу.  І тут Григорій Іванович примудрився помилитися. Назвав невірно прізвище Толика – Сукович!

Відносно Володі Паскалова в тексті суцільні помилки. Він був не з Маяків, як пише Гончарук, а з Ясок теж Біляївського району Одеської області. Я відробляв там два роки і навіть був у його батьків. Батько мовчав, він викладав у школі російську мову і літературу, в селі було дві школи, я працював не з ним.  А мати жалілася, що сини їх не слухаються, другий син вчився на географічному факультеті університету, казала, що вони після навчання  могли б працювати у селі на всьому готовому.

Дійсно, рівень життя у них був високий. Та Володя не вчився, а дурня валяв  і на третьому курсі (а не після першого, як пише Гончарук)його вигнали з університету. Він на той час вже одружився на якійсь дівчині з Одеси, знімав квартиру і працював десь. Тобто, істориком не захотів стати.

Я думаю, що ордер на помешкання в гуртожитку університету Григорій Іванович не отримував, бо його статус був набагато вищий ніж в усіх хлопців разом із Паскаловим узятих. І якщо Самсон Михайлович відправляв Паскалова, мене і ще когось з хлопців знімати кімнати у місті, то він і Гончарука не міг залишити в гуртожитку.

І історія про те, як ми з ним жили на двох (а не одній, як пише Григорій Іванович)  квартирах, теж не зовсім точна.

Далі Гриша пише: «Мною був організований курсовий лекторій. Низка студентів готувала лекції на різні теми». (Кн.1, стор.150). Нічого Гриша не організовував, бо це була робота парткому факультету та доцента Євдокії Василівни Сизоненко.

Він пише, що з парторга курсу його зняли, бо він став не подобатись  парторгу факультету доценту П.Г.Чухрію. Нічого подібного, він почав конфліктувати із студентами. А після конфлікту з Артамоновою його просто переобрали.

На сторінці 151 знову вільне «плавання» у навчанні. Я добре пам’ятаю, що курсова у Григорія Івановича була «Заговор Катилины».  І він пристав до доцента Ф.М.Гудимовича і приставав до тих пір, поки той здався і не сказав, що студент Гончарук написав блискучу роботу, яку потрібно негайно посилати у збірник найкращих робіт студентів.  І тільки після цього Гончарук відстав від Гудимовича.

А тепер давайте поміркуємо. Що міг першокурсник, не володіючи латиною, написати у цій роботі? Дійсно, тільки переписати з праць істориків, які йому вказав викладач! Але зверніть увагу, що це такий метод праці був і у майбутньому у Григорія Івановича!

Григорій Іванович вчився спочатку на двох факультетах, історичному та філологічному. А потім повинен був піти з філологічного. І тут «липа»! Пише, що його увільнив з філологічного сам ректор. А насправді було не так. Ми вже жили з Гришею на квартирі  у родичів нашого однокурсника Пирогова, потім він переведеться на заочне відділення. Я сам сидів у кімнаті, щось робив. Заходить Гриша і каже: — Пролетел! Сиджу на філологічному факультеті. Повинна бути якась лекція. В аудиторію заходить Ковбасюк і дивиться на мене. «Що ви тут робите?» І вигнав мене з занять.

Далі Гриша пише: «А парторгом курсу обрали Сергія Бойченка». (Кн.1,стор.151) Бойченко ніколи не був парторгом курсу. Він весь час був старостою курсу, а перед кінцем нашого навчання став комсоргом університету. А парторгом курсу вибрали Колю Поду, який потім перейшов працювати у Київ.

Згадує Григорій Іванович і Колю Панченка, нашого однокурсника, він швидко перейшов на вечірнє відділення, але зі своїми товаришами по курсу не перервав зв’язки. Доріс до заступника начальника УВС м. Одеси.

Про те, як загинув Коля Панченко, Гриша не написав жодного слова. А мав би.

Далі згадується Алла Артамонова (Кн.1,стор.152). І знову неточно: Алла працювала не в Запорізькому університеті, як пише Гриша, а в Запорізькій державні інженерній Академії, тоді ще Запорізький індустріальний інститут. Але Григорій Іванович такими деталями не переймається!

А далі ще один перл Григорія Івановича! Даю повністю: «Двоє інших наших колег, Віталій Шевченко і Віктор Трегуб, після закінчення університету працювали у партійних структурах теж у Запоріжжі». (Кн.1, стор.152).

Тільки один Григорій Іванович може пояснити цей пасаж: як я, ніколи не бувши членом відомої партії КПРС, міг працювати у партійних структурах Запоріжжя! Коли в мене вийшла перша книга «Под сенью музы терпеливой», я її надіслав Гриші Гончаруку. Тепер бачу, що він її і не відкривав, бо там чорним по білому було написано: автор працює в Державному історико-культурному заповіднику Запорозького козацтва на острові Хортиця! А Віктор Трегуб все життя пропрацював в Запорізькому обкомі партії, поки він існував, на посаді лектора.

Оце і все, що він написав про своїх однокурсників. Як бачите, суцільні помилки. Навіть не зміг уточнити прості обставини.

Далі Григорій Іванович дає характеристику нашим викладачам. Деякі з них потім стали його колегами по роботі. Ось що він пише: «На жаль, на історичному факультеті я не знайшов златоустів». (Кн.1,стор.153). Потім додає: «Правда, один красномовець був – Семен Осипович Аппатов». (Там само).

Я думаю, що Григорій Іванович тут помиляється. Були, були Григорію Івановичу, у нас на факультеті, коли ми навчалися, златоусти!Якщо ви їх не помітили, то це ваші проблеми!

Петро Осипович Каришковський, Вадим Сергійович Алексеєв – Попов, Заїра Валентинівна Першина,  Костянтин Дмитрович Петряєв, Петро Іванович Воробей, Семен Осипович Аппатов, Ірина Володимирівна Зав’ялова.

Їхні лекції це були свято думки, знань і любові. Вони передавали нам свою любов до історії. На жаль, склалося так, що на нашому курсі Каришковський, Петряєв та Воробей по різним причинам у нас не читали. Я ходив слухати Вороб’я на інший курс.

А те, що Каришковський у нас не читав, то це повністю «заслуга» Григорія Івановича. Він про це мовчить, але зате пише все, що хоче про цю видатну людину.

А були ще в нас і інші викладачі. Сам декан Самсон Михайлович Ковбасюк, лаборант кафедри історії України Василь Терентійович Галяс, викладачі Анатолій Георгійович Загинайло (1935 – 1996), Анатолій Захарович Яровий, Анатолій Діомидович Бачинський (1933? – 1995).

Ми ще застали видатного археолога Мойсея Сергійовича Синицина (1899 – 1973). Він керував польовими дослідженнями пам’ятників епохи бронзи та скіфо-сарматського часу. Йому належить честь відкриття Роксоланського античного городища, яке пізніше було ідентифіковане як залишки античного міста Ніконій.

Кожний з них вніс в наші душі майбутніх істориків щось своє, неповторне. Наприклад, був такий непомітний викладач Беркович на кафедрі стародавнього світу, читав, що йому залишиться від інших викладачів. Ніхто на нього не звертав уваги. Але одного разу він прочитав свою лекцію про стародавню Палестину. Це була Пісня Пісень. Це було натхнення і любов до древньої землі. Ми сиділи усі зачаровані ним. І після цього дивилися на нашого Марка Юхимовича іншими очима.

«Історію філософії» у нас читав Б.М.Меламед. Про нього казали, що він був репресований і повернувся з ГУЛАГу. На факультеті розповідали, що наклеп на нього написав інший викладач, який читав у нас політекономію, доцент Микола Андрійович Мойсеєв. З 1946 року по 1958 рік він керував кафедрою політекономії. Його наукові інтереси концентрувалися навколо проблем безробіття в умовах капіталізму.

Лекції Меламеда  від першої і до останньої законспектувала Алла Артамонова, майбутній кандидат філософських наук. Дружина моя, а вона вчилася на два курси нижче мене, згадує, що їй дуже подобалися лекції Меламеда.

Так що, все, що пише Григорій Іванович  про наших викладачів, потрібно сприймати дуже обережно.

На сторінці 158 (Кн.1) він пише: «Як і раніше, я ходив у костюмі, у білій сорочці з краваткою відповідного кольору, у модних туфлях. Костюмів у мене було чотири, і перед кожним навчальним роком, купував собі новий». А сам майже два роки прожив у кімнаті з хлопцями Іваном Івановичем Брагинцем, Валерою Арбічем і Толиком Гриценко (інвалід, майже без обох рук), які часто сиділи на воді, бо іншого у них не було. І навіть ні разу не згадав їх, не помітив.

Після того, як нам дали направлення в гуртожиток на вулиці Островидова, ми з Гончаруком вже не жили в одній кімнаті. Ось що він пригадує у своїх мемуарах: «…на вулиці Островидова (тепер Новосельського), я жив в одній кімнаті зі старшокурсниками, п’ятьма галасливими особами. Тому ввечері перед іспитами я випивав сороковку горілки, закусював вареною, чи докторською, чи шинково-рубленою ковбасою, щоб міцно спати. На ранок ще раз переглядав конспект лекцій і підручник. І після сніданку у студентській їдальні йшов на зустріч з екзаменатором». (Кн.1, стор.156-157).

Погодьтеся, красномовна картина для майбутнього професора!

Григорій Іванович розписує багато про свої наукові конференції, які він проводив під час навчання. Навіть  у першій книзі помістив фото (стор.169), на якому зображено, як він проводить засідання ради Наукового Студентського Товариства історичного факультету. Зліва від нього на фото сидять Серьожа Калитко і Льоша Кисловський, майбутні кандидати історичних наук, а він їх навіть не згадав, хоча обоє були у Григорія Івановича на підхваті під час різних офіційних заходів.

Потім Григорій Іванович розповідає, що він був керівником у нас на курсі, коли ми їхали на музейну практику у Москву. Не пам’ятаю цього. І що наш декан, З.В.Першина, доручила йому опікати свою дочку, Марину.  Я думаю, що і тут Григорій Іванович щось наплутав. Не пам’ятаю, щоб Марина була із нами.

Потім тут же (кн.1, стор.178) дає характеристику нашій однокурсниці Ларисі Пилипець. «Вона, корінна одеситка, була хитренька  та вміла гарно говорити».  Знову ця характеристика зі стелі. Лариса була нормальна, спокійна, виважена дівчина. Їй дуже подобався наш однокурсник Серьожа Бойченко. Але Серьожа був заклопотаний будівництвом власної партійної кар’єри і добудувався до того, що на завершенні будівництва одружився із дочкою якогось генерала.

А Лариса, коли прочитала книгу професора, то образилася на Гришу. Я думаю, що Ларису краще характеризує інший факт. Коли однокурсники були на якомусь ювілеї у Гриші в Політехнічному інституті, то на завершення заходу виступила Лариса і подякувала дружині професора за те, що вона в своєму житті витерпіла все, що їй піднесла доля.

І після її виступу підійшов син професора і подякував Ларисі за добрі слова про його матір.  Я думаю, що це краще характеризує Ларису  ніж те, як це зробив Григорій Іванович у своїх «Мемуарах професора». А майбутній професор не втерпів і розказав, як він у Москві , знаходячись на музейній практиці, купив собі п’ятий костюм! (кн.1, стор.178).

Викликає недовіру і його розповідь про те, що Заїра Валентинівна хотіла видати свою дочку Мариночку за Григорія Івановича. Зверніть увагу, що на час поїздки в Москву Марина ще не закінчила школи. (Кн.1, стор. 179 – 180).

Не можу не згадати, як Григорій Іванович хвицнув своїх шкільних учителів. На сторінці 32 (Кн.1) Григорій Іванович згадує, що в їхній сільській школі не було вчителів із вищою освітою, і тому вони отримали там такі  знання, скільки їм могли дати вчителя, особливо з математики, з освітою учительського інституту.

Справа не в цьому. Просто в 50-х роках ХХ століття школа переходила на десятилітню форму навчання  і учительські інститути поступово перешли на педагогічні рейки.

В школі, в якій я вчився в Роздільнянському районі Одеської області, неподалік від  Ананьїва, була така ж сама ситуація. Вчитель математики Поліна Василівна Козаченко викладала свій предмет до 8-го класу включно, а в 9-му і 10-му класах її замінив вчитель з Одеси Олексій Львович Кривобородов. Він чудово знав математику, викладав навіть в інститутах Одеси, але вимагати від учнів знання свого предмета не вмів. Учні, як завжди, це швидко зрозуміли і нічого у нього на уроках не вчили. І крім Льоні Бендерського і Наді Білоус ніхто математики в нашому класі не знав.

А Поліну Василівну я згадую як одного з кращих вчителів у своєму житті. І методиста. В класі, де вона викладала математику, навіть тупі учні починали розуміти що до чого.  Якби вона в нас продовжувала викладати в 9-му і 10-му класах, то ми б були гарними математиками. Тобто, справа не в формальній довідці чи диплому.

А її чоловік, Григорій Федорович Козаченко, історик, теж з освітою після вчительського інституту, був один із найерудованих істориків у моєму житті. Ходяча енциклопедія. Я завжди захоплювався ним.

А щоб мати право викладати історію в старших класах, він закінчив заочно історичний факультет Симферопольського університету. Ось такі кадри були в нашому селі. І в мене до них тільки любов і найкращі почуття на душі. Справа, як ви бачите, не в формальній довідці. І хай ці кілька рядків моїх будуть їм вдячною пам’яттю за те, що вони зробили для нас, їх учнів.

Книга друга «Мемуарів професора» «Сутички з університетською елітою» (Далі Кн.2) починається з глави «Перерваний відпочинок» (стор.11 – 43), в якій Григорій Іванович зібрав різні плітки про своїх колег, з якими повинен був працювати. Хто потрапив у цей список?

Завідуючий кафедрою історії КПРС, професор Іван Васильович Ганевич, доцент Яків Миронович Штернштейн, доцент Назим Мухаметзянович Якупов (студенти називали його Микола Михайлович).

Григорій Іванович провів спеціальне розслідування, щоб взнати, за що Якупов отримав зірку Героя Радянського Союзу. І ніде не знайшов відповіді, хоч перерив силу силенну різних закритих документів. А може просто потрібно було спитати колегу? І підводить читача  до думки, що Якупов давив своїм танком людей на вулицях Будапешту у 1956 році.

Але давайте тут зупинимось, Якупов, що сам собі присвоїв звання Героя Радянського Союзу? Ні! Так які до нього претензії? Григорій Іванович пише в своїх мемуарах, що Якупов постійно носив зірку Героя (кн.2, стор.13), а його студенти пам’ятають, що він носив цю зірку у крайніх випадках.

Студенти його любили, у нього були прекрасні лекції. Всі, хто у нього писали дипломні роботи, захистили кандидатські а деякі з них і докторські. Він їм казав, що історія партії дуже цікава, якщо її викладати  без купюр і замовчувань.

Якупов сам і розповів хлопцям з курсу, де вчилася моя дружина, за що він отримав зірку Героя. Виявляється, він врятував безсмертного орла сталінського Анастаса Івановича Мікояна. Їхав той необережно по вулицям Будапешту, зустрівся із повстанцями і ті почали закидувати його машину камінням. Тут би йому і каюк був би, але на його щастя з якоїсь вулиці вивернувся танк Якупова і врятував Анастаса Івановича. Ось і все. Якщо ці рядки колись потраплять на очі професора, то Григорій Іванович нарешті взнає тайну Якупова!

Далі Григорій Іванович (кн.2, стор.28 – 41) розповідає, як він провів , за дорученням нашого декана Заїри Валентинівни Першиної,  в Одесі Всесоюзну конференцію «Пролетаріат Росії на шляху до Жовтня». Тим посилюючи своє становище на факультеті. Однак звертаю увагу читача, що вся ця тема — це фількіна грамота в умовах тодішньої влади. І писати про те, що вона мала якесь значення в науці, це – нонсенс!

Просто Григорій Іванович тихенько рухався у потрібний йому напрямок, використовуючи гарне знання ситуації між своїми колегами.  А це Григорій Іванович умів робити добре все життя!

Тут в мемуарах цікава розмова завкафедрою Ганевича із Гончаруком: «…Заїра з Раковським  затіяли Всесоюзну  конференцію «Пролетаріат Росії на шляху до Жовтня». Це потрібно  Заїрі для докторської дисертації». (кн.2, стор.28).

Але у нашого декана,  Заїри Валентинівни, тема докторської була трохи іншою: «Південна Україна між першою і другою революційними ситуаціями: проблема центру і регіону в російському революційному русі». Як бачите, і тут не зовсім точно.

На сторінці 42 Григорій Іванович згадує в своїй книзі шістдесятників і пише: «Але їх справа нагадувала комариний укус слона». І далі: «Я їх не знав, не бачив і не дуже хотів їх знати».

Дивно, що він їх згадав у своїх «Мемуарах професора». Якби він їх знайшов і почав спілкуватися, то ніяких мемуарів професора не було, як і самого професора. А Григорій Іванович добре знав, у який бік йому потрібно рухатися.

Дзюбу і Драча він в Одесі не міг зустріти, навіть випадково, а ось одеського поета Нечерду міг десь побачити, але я думаю, що Нечерда міг не боятися зустрічі з майбутнім професором, бо Григорій Іванович зустрічався тільки з тими, хто йому був вигідний для його кар’єри.

На нашому курсі був такий собі Валера Красницький з підмоченою репутацією, то наші кар’єристи Серьожа Бойченко та Григорій Гончарук тікали від нього як чорт від ладану! І на всілякі зібрання нашого курсу їх не можна було затягнути, поки туди ходив Валера Красницький. Коли він передчасно помер, тільки тоді вони почали там бувати.

Але це було вже перед самою смертю  Сергія Бойченко, коли його партійна кар’єра теж вже закінчилася. Обкомів не стало.

Наступна глава в «Мемуарах професора» «Дружина-загадка» ( кн.2, стор.45 – 63). Вона залишає двояке відчуття. По-перше, читач вже знає, що до кожного слова Григорія Івановича потрібно відноситися із сумнівом, бо він нічого просто так не каже, а по-друге, кохання дівчини Ніни, а потім дружини до свого чоловіка, це найпрекрасніші сторінки книги Григорія Івановича. І я їх минаю у своїй рецензії.

Тільки зроблю одне зауваження. Він пише (стор.63), що його тестя звали не Михаїл, а Муня. Тут потрібно уточнення. Муня, це зменшене ім’я від Імануїла чи Емануїла. Десь колись якийсь писар спитав молодого хлопця, заповнюючи документ: «Як звати?» Він і відповів, як його  звали дома: «Муня!» Так і залишилося в документах.

На цьому завершую свої зауваження, бо, як помітив шановний читачу, до кожного речення Григорія Івановича в «Мемуарах професора» потрібно писати коментар, а це вже занадто.

Коли починав писати зауваження, не думав, що вони вийдуть такі об’ємні. Людська пам’ять дуже тендітна. Мені прийшлося використовувати свідчення моєї дружини Тамари, її однокурсника Серьожі Калитко, моїх однокурсників Алли Артамонової та Віктора Трегуба і мого брата Олега. І виявилося, що про одні і ті ж події вони розповідають те, що запам’ятали. І кожний з них розповідав трохи інакше, ніж інші.

І тому можна зробити висновок, що у своїх спогадах кожний з них вимальовується як особистість. Вони згадують і розповідають  в першу чергу про себе, про те, які вони були 50 років тому назад. І якими вони пройшли цей довгий шлях буття.

Це дуже добре підкреслив Вітя Трегуб: «Нащо ти ухопився за його мемуари? Він все життя був закоханою в себе людиною. І робив тільки те, що йому було вигідно!»

Дійсно, нічого іншого не напишеш про мемуари Григорія Івановича і мої  зауваження це доводять. І хай мої уточнення допоможуть зберегти справжню картину нашого навчання  в університеті і нашу любов і вдячність до наших викладачів, які багато зробили для того, щоб ми були такими, які ми є.

Віталій Шевченко (фото)

«Хроники и комментарии)

Добавить комментарий

Please log in using one of these methods to post your comment:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

 
%d такие блоггеры, как: